—
— Краще сподівайся, що це не так, — зіпнула я. — Бо інакше... ти знаєш, що ми з тобою зробимо.
У відповідь у рюкзаку за моєю спиною шалено завирувала плазма.
Відтоді, як ми вийшли з дому, привид у склянці шепотів без упину — то люто погрожував, то благав, то фальшиво співчував нам. Іншими словами, він був неабияк збуджений, і лише мої застереження змушували духа припиняти балачки, хоч насправді це сердило його ще дужче. Я залюбки жбурнула б склянку до першого-ліпшого куща, та не могла цього зробити. Адже привид знав Бікерстафа, знав таємниці його дзеркала, й це могло будь-якої миті стати нам у пригоді.
Локвуд тихенько поглянув на мене і взявся за важку металеву ручку дверей. Я примружила очі, готуючись перейти з темряви до яскравого світла. Одним швидким порухом Локвуд штовхнув двері, вони рипнули — й сяйво засліпило нам очі. Ми ступили всередину.
У каплиці все було так само, як минулого разу, вранці після крадіжки: письмові столи пана Сондерса й пана Джопліна, захаращені паперами; газові обігрівачі на підлозі; великий чорний катафалк на металевій платформі; кафедра й вівтар з блискучою огорожею. Все було тихе й нерухоме. Всередині каплиці нікого не було.
Я прислухалась, чи не долине до мене дзижчання дзеркала, та не почула нічого.
Локвуд помацав найближчий обігрівач:
— Теплий. Проте не дуже. Цієї ночі тут хтось був.
Я поглянула в куток, засипаний брудними купками стружок і солі:
— Залізна домовина на місці — ось, поглянь. А тіла Бікерстафа немає.
—
— Де? — запитала я. — Як нам знайти його?
—
— Нізащо.
Локвуд підійшов до невеличких дерев’яних дверей за вівтарною огорожею. Він посмикав, поторсав їх, проте двері не піддавались.
— Замка немає, — зауважив він. — Защіпки відсунуто. Виходить, хтось замкнув ці двері всередині.
— А ти певен, що вони в катакомбах? — запитала я. — Я нізащо не наважилася б полізти туди.
— Але це так! — Локвуд аж підскочив і шалено озирнувся. — Пам’ятаєш ці малюнки з паперів Бікерстафа? Катакомби — найкраще місце для таких бовдурів, як цей Джоплін! Місце для пошуків артефактів, для потрібного моторошного настрою! І до того ж там тебе ніхто не потурбує! — він вилаявся. — Кошмар та й годі! Як же туди потрапити?!
—
Я спересердя грюкнула кулаком по рюкзаку:
— Ану, замовкни! Інкаше я зараз же...
Аж тут я заціпеніла, вирячившись на великий чорний мармуровий поміст посередині каплиці. Катафалк! За вікторіанських часів на ньому спускали домовини до катакомб! Я зойкнула:
— Катафалк! Сондерс, здається, казав, що він досі діє!
Локвуд ляснув себе долонею по лобі:
— Так, діє! Звичайно! Мерщій, Люсі! Треба перевірити шафи, кутки, вівтар... Десь тут повинен бути механізм!
—
Ми метушились туди-сюди по каплиці, зазираючи в кожен закуток та затінок, проте стіни всюди були голі — жодного важеля чи кнопки.
— Щось ми, мабуть, проминули, — бурмотів Локвуд, крутячись на п’ятах і суплячись. — Це мусить бути десь поруч...
— Шукаймо ще раз! Мерщій! — Я відчинила невелику шафу й викинула звідти купу запліснявілих церковних книжок та паперів. Важеля, однак, не виявилось і там.
—
— Замовкни!!!
— Ми повинні потрапити туди, Люсі. Хтозна, що там робить Джоплін... — Локвуд обмацував долонями дальшу стіну. — Які ж ми були дурні! Він постійно вештався в нас під ногами. Пхав носа куди не слід, ще до того, як викопали домовину. Барнс навіть казав нам, що торговцям артефактами хтось розповів про дзеркало, інакше вони б не довідались про нього так швидко. Джоплін — один з тих, хто міг це зробити. А ми його навіть не підозрювали...
— Ми не мали на те приводу, — заперечила я. — Пам’ятаєш, як його засмутила ця крадіжка? Навряд чи він причетний до неї...