Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Мері Дьюлак не зазначила, що заволодіти цим дзеркалом хотіли всі. І всіх вабило те, що в ньому можна було побачити, — хоч побачене вбивало кожного, хто туди зазирав. Колекціонери на аукціоні ладні були викласти за нього тисячі фунтів. Барнсові теж кортить отримати його. Джоплін через нього без упину переслідує нас. А Джордж... навіть він нічим не кращий за них! — Локвуд сумно посміхнувся. — До речі, Джордж із Джопліном напрочуд схожі. Навіть окуляри протирають однаково. А чи казав я тобі, що це Джоплін міг поцупити підставку під дзеркало з домовини Бікерстафа? Вони з Сондерсом були єдині, хто мав тоді доступ до каплиці. Повз таку річ Джоплін не міг... Люсі! Що це з тобою?!

Я досі дивилась на стіл — на «скатертину мислення» з усіма її написами й малюнками. Вона завжди була перед нашими очима, та я зазвичай не приглядалась до неї. А тепер випадково придивилась — і в моїх жилах по-справжньому захолола кров.

— Локвуде... — почала я.

— Що?

— Це... було тут раніше?

— Так! Цьому малюнку вже кілька місяців. Дивно, що ти помітила його тільки зараз. Скільки разів я казав Джорджеві, щоб він такого не малював, — ми ж, урешті, снідаємо за цим столом! Може, поміняти скатертину?

— Я не про малюнок! Подивись на цей напис: «Пішов до приятеля поговорити про дзеркало. Скоро повернуся. Дж.»

Ми перезирнулись.

— Це, мабуть, написано нещодавно... — пробурмотів Локвуд.

— Коли?

Він завагався:

— Не знаю.

— Поглянь! Ось ручка, якою він це писав. Лежить поряд!

— Це означає... — Локвуд заморгав. — Ні, це неможливо! Ні в якому разі!

— «Приятель»... — повторила я. — Ти ж розумієш, про кого він пише?

— Ні, він не міг!..

— Він повернувся сюди з дзеркалом. І не дочекався нас, а вирушив до Джопліна.

— Він не міг! Не міг цього зробити! — вражено повторив Локвуд. — Нізащо не повірю! Я ж казав йому!

У кімнаті щось заворушилось — тихо й глухо. Я обернулась до склянки. Вона світилась огидно-зеленим сяйвом. Обличчя привида сміялось.

— Він знає все! — вигукнула я. — Привид! Мусить знати, це ж було тут!

Я підхопилась і підскочила до склянки. Повернула важіль — і в мої вуха вдарив моторошний регіт.

— Загубили когось?— насмішкувато поцікавився привид. — Чи, може, монетку під стіл упустили?

— Розкажи нам! — крикнула я. — Що ти бачив?

— Цікаво, скільки ще ви збиралися думати?— заходився кепкувати привид. — Хвилин з двадцять, еге ж? Я сподівався кращого. Хом’яки — й ті швидше здогадалися б...

— Що тут відбулося? Куди пішов Джордж?

— Джордж, здається, вирушив шукати прикрощів на свою голову, — вишкірився череп. — Як на мене, він скоїв страшенну дурницю. Проте мене це не обходить — після того, що він зі мною виробляв...

Я відчувала, як страх переповнює моє серце, а м’язи холонуть. Кволим голосом я повторила відповідь привида. Локвуд проскочив повз мене, вхопив склянку і так грюкнув нею об стіл, що тарілки підскочили в повітря.

Обличчя в склянці крутнулось, ніс притулився до стінки:

— Агов! Обережно! Що ви робите з плазмою?!

Локвуд учепився пальцями собі у волосся:

— Скажи йому, нехай відповідає як слід! Якщо він не розповість, куди подівся Джордж, то ми...

— І що ви мені зробите? — обізвався привид. — Нічогісінько! Я вже мертвий.

Я повторила його слова, а потім стукнула пальцем по склу:

— Ми знаємо, що ти не любиш спеки! І зробимо твоє посмертне буття трохи теплішим.

— Атож, — підтакнув Локвуд. — І не в духовці, а в «Крематорії Фіттес» у Клеркенвелі!

— Ну той що? — пирхнув привид. — Ви знищите мене — й чим це допоможе вам? А може, я саме цього й хочу — покинути землю?

Локвуд, коли я переказала йому ці слова, розтулив рота — і тут-таки стулив його знову. Ба й справді, бажання та мрії привида важко осягнути — що тут скажеш? Тільки я знала, що сказати. Знала про те, чого завжди хотілося саме цьому привидові, про те, що займало його й за життя і зараз, по смерті. Я відчувала його бажання, воно певною мірою передалось мені. Це була хоч якась користь від тривалого спілкування з духом. Невеличка, проте все ж таки користь.

Я знову нахилилася до склянки:

— Ти ж любиш ховати від нас усілякі дрібниці? Наприклад, як тебе звуть чи ким ти був раніше? Нас, правду кажучи, це не дуже займає. Та дещо — й до того ж не дуже приємне — ми про тебе знаємо. Скажімо, те, що ти один з друзів Бікерстафа: може, слуга, а може, ні, і у вас були спільні мрії. Ти допомагав йому змайструвати оте кляте дзеркало —«кістку й скло».