Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Навіщо? Краще відпустіть нас, як личило б порядному спортсменові, — запропонував Локвуд.

Молодик засміявся:

— Про спорт тут не йдеться. Це особливе дзеркало, і я всім серцем жадаю одержати його. До того ж я не вірю, що ви його просто викинули. Може, вбити спочатку тебе, а дівчина сама мені все розкаже?

— Агов! — окликнула я молодика. — Я озброєна!

— Доведеться, мабуть, так і зробити, — провадив молодик і хутко рушив до нас. Ми перезирнулись.

— Із ним ми впораємось і поодинці, — мовив Локвуд. — Тільки нашого становища це аж ніяк не змінить... — Він поглянув униз, на Темзу. — А може...

— Знаю, — відповіла я. — Тільки не зможу, Локвуде.

— Усе буде гаразд. Фло трохи з дуринкою, та довіритись їй можна. Принаймні в таких речах, як глибина річки...

— Щось ми надто часто кудись стрибаємо, — зауважила я.

— Розумію. Нічого, це буде востаннє.

— Ти обіцяєш мені?..

Ми щодуху побігли нерівною поверхнею даху. А потім, тримаючись за руки, скочили вниз.

Я відпустила Локвуда й міцно заплющила очі, тому не бачила ні мерехтіння зірок, ні вогнів міста, лише почула ззаду чийсь крик. Лише потім — мабуть, через п’ять чи сім секунд. — я розплющила очі, щоб переконатись, чи ми ще живі, й побачила під ногами мовчазні мерехтливі води Темзи. Я заходилась пригадувати правила, як треба стрибати в воду, щоб не переламати об її поверхню всіх своїх кісток, — коли моє тіло ніби оперіщили батогом, і я опинилась на десятифутовій глибині, випустивши вгору ціле Гроно бульбашок. І падала далі...

Аж ось моє падіння почало сповільнюватись — і я зависла в темряві без жодної думки, без жодного почуття, без усякого зв’язку з життям. Течія підхопила мене, підкинула вгору... і я зненацька в паніці згадала своє ім’я — й те, що я ще жива. Ковтаючи холодну воду, я відчайдушно заборсалась — аж поки мене викинуло на поверхню.

Мене кружляло в маслянистому вирі десь на середині Темзи. Я лежала на спині, кашляючи й відсапуючи. Локвуд був поруч, він міцно тримав мене за руку. Поглянувши ще раз у місячне небо, я востаннє побачила худорляву постать, що стояла на краю даху. А потім чорні води понесли нас геть.

Частина шоста Задзеркалля

25

— Що ж, — зауважив Локвуд, — якщо вимірювати успіх за числом ворогів, яких ми нажили, то ця ніч була надзвичайно щаслива.

За чверть до третьої години ночі ми сиділи в нашій маленькій кухні на Портленд-Роу. Ми варили яйця, смажили грінки, а чайник тихенько парував на плиті. Всюди було мило й затишно, якщо не рахувати склянки з черепом на столі. Череп помітно пожвавішав — примарне обличчя шкірилось і підморгувало нам з середини плазми. Проте настрій у нас був не той, щоб звертати на нього увагу.

Ми з Локвудом знову почувалися бадьоро. Вже це було дивом, адже ще якісь дві години тому ми виборсались із води на брудну рінь південніше від Тауер-Бридж. Нам довелось мокрими чимчикувати аж до вокзалу Черинґ-Крос, і лише там — після того, як ми перевдяглись, — усе почало змінюватись на краще. На превелике щастя, ми ще й спіймати нічне таксі. А тепер — вимиті й зігріті — ми ладні були погодитись, що виконали своє завдання якнайкраще. І до того ж швидше за Джорджа — він досі ще не повернувся.

— Авжеж, це справжній успіх! — підтвердила я, перекидаючи з долоні на долоню гарячу грінку. — Ми втерли носа Вінкмену! Дзеркало Бікерстафа у нас! Уранці занесемо його Барнсові й закриємо справу. А Кіпс програв суперечку — і це найкраще!

Локвуд тим часом гортав брошуру, яку ми викрали в бібліотеці агенції «Фіттес» якихось кілька годин тому, — мені здавалось, що відтоді минула ціла вічність. Ми залишили її в камері схову на вокзалі Черинґ-Крос, тож їй не довелося поплавати в Темзі.

— Кіпс із командою, здається, більше не стежать за нами, — зауважив він. — Вони, звичайно, зрозуміли, що ми перехитрили їх із таксі. Якби тільки Джордж повернувся скоріше! Минуло вже стільки часу!

— Він, мабуть, не зміг спіймати таксі. Навряд чи його хтось візьме після плавання в тій смердючій довбанці. От він, напевно, й добирається пішки. Його шафка на вокзалі була порожня — значить, туди він дістався безпечно.

— Твоя правда, — Локвуд облишив брошуру і взявся до варених яєць. — До речі, я мав рацію щодо «Сповіді Мері Дьюлак». Там здебільшого всякі дурниці. Балаканина про заборонені знання й пошуки таємниць творення світу. Будь-що це не принесло бідолашній Мері щастя, адже вона десять років прожила в дуплі дерева. Куди тобі покласти яйце — до чашечки чи на тарілку?

— До чашечки, будь ласка... Як ти думаєш, Локвуде, хто був отой чоловік на даху?

— Не знаю. Вінкмен звертався до нього «добродію» — мабуть, якийсь аристократ... — Локвуд подав мені чашечку з яйцем. — Напевно, чи якийсь багатий колекціонер, чи сучасний послідовник Бікерстафа — майстер пхати носа до того, що його не стосується. До речі, Мері Дьюлак пише, що Бікерстаф був справжнісіньким чудовиськом. Почитай сама — на третій або четвертій сторінці.