Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Ми повернулися до кімнати. Локвуд на митах показав мені, щоб я стала на варту біля дверей. Я притулилася до стіни, чекаючи й тримаючи напоготові останню каністру з Грецьким Вогнем.

Локвуд висунувся з вікна й вигукнув:

— Джордже! Джордже!

Він прислухався до вікна. Я прислухалася до коридору. І там, і там було тихо, хоч мені ця тиша здавалась напруженою.

— Джордже! — покликав ще раз Локвуд.

Знизу, з темряви біля річки, нарешті пролунало:

— Я тут!

Локвуд підняв полотняну торбину:

— Спускаю вантаж! Ти готовий?

— Готовий!

— Забирай його й тікай!

— А ви?

— Нема часу! Наздоженемо тебе пізніше. Запасний план — пам’ятаєш?

Локвуд кинув торбину в темряву. А тоді, не чекаючи Джорджевої відповіді, заскочив назад у кімнату й звернувся до мене:

— Лізьмо вгору, Люсі. Це наш єдиний вихід. Виліземо на дах, а тоді побачимо.

У коридорі залунали обережні кроки. Я визирнула з-за дверей. Вінкмен і ще двоє чоловіків — один з його охорони, а другого я не впізнала, — поволі підкрадалися до нас. Я жбурнула в дальшу стіну каністру й помчала до Локвуда. Підлога піді мною хитнулася. Спалахнув сріблястий вибух, що змінився різноголосими криками.

— Ставай на підвіконня, — шепотів Локвуд. — Тепер підтягнися. Швидше!

То був ще один з тих випадків, коли не можна думати про труднощі, інакше програєш. Тому я, не дивлячись ні вниз, у провалля з блискучою річкою, ні вгору, в безкрає місячне небо, просто скочила на підвіконня, підтяглась і міцно вчепилась у руру. Намацавши ногами опору, я полізла вгору.

Цього разу лізти мені було легше з двох причин. По-перше, я рятувала собі життя, тож не дуже переймалася поривами вітру, облупленими рештками фарби й навіть страхом упасти. По-друге, шлях тепер був коротший: я подолала тільки один поверх і вже опинилась на іржавому краю чорного бляхованого даху. Все це зайняло в мене якусь хвилину, не більше. Я зупинилась тільки один раз, коли мені здалося, що знизу лунає крик — чи то сердитий, чи то болісний. Та поглянути туди я не могла, лише молилася, щоб Локвуд безпечно доліз услід за мною. І справді, видряпавшись на дах, я почула, як хтось шкребеться слідом, і побачила поруч із собою Локвуда.

— З тобою все гаразд? — запитала я. — Мені щойно почулося...

Локвуд скинув маску й пригладив волосся. Він ледве відсапував, і на його щоці виднів невеличкий поріз.

— Так. Не знаю, хто це кричав, але він дістав по заслузі. Шкода тільки, що, випадаючи з вікна, він прихопив з собою мою новеньку італійську рапіру.

Тамуючи дихання, ми трохи постояли на колінах.

— Добре хоча б те, — промовив нарешті Локвуд, — що за нами тут не женеться Вінкмен. А щодо всього іншого... — він стенув плечима. — Що ж, зараз подивимось, який у нас є вибір.

Вибір у нас, на жаль, був обмежений. Ми стояли на пласкому даху над самісінькою Темзою. З одного боку була кам’яна стіна, за якою, напевно, містилися електрогенератори. Вона тяглась уздовж річки, й ми не могли підрахувати її довжини. З другого боку, далеко внизу, місячне світло виблискувало на поверхні самої річки.

Я уважно поглянула вниз, та не побачила ні Фло, ні Джорджа, ні їхнього човна.

— Що ж, — мовив Локвуд. — Це означає, що вони встигли втекти. Або, звичайно ж, потонули. Будь-що дзеркало зараз не у Вінкменових руках.

Я кивнула:

— А краєвид тут гарний. Місто таке миле, коли не видно привидів... Отже?

Локвуд усміхнувся мені:

— Отже...

З іншого краю даху щось зашкряботіло. Локвуд негайно натяг свою маску. На парапеті з’явились чиїсь руки, а потім угору підтяглась якась постать. То виявився білявий молодик. Брунатного пальта на ньому вже не було, а смокінг був поцяткований дірами від ектоплазми. В цілому ж він був, здавалось, у чудовому стані. Як і ми, він видряпався сюди по рурі.

Підхопившись, молодик обтрусився й витяг із-за пояса клинок.

— Чудово, — сказав він. — Ви просто молодці. Такої гонитви я ще ніколи не переживав. До речі, ваш останній вибух Грецького Вогню мало не вбив Вінкмена, а це, як на мене, цілком непогано. Проте гру, здається, нарешті скінчено. Віддайте мені дзеркало.

— Це не ваше дзеркало, — твердо відповів Локвуд.

Молодик насупився:

— Пробачте? Щось я вас не розумію.

Я тихенько штовхнула Локвуда в бік:

— Маска!

— Умгу, — Локвуд відгорнув нижню частину маски. — Пробачте. Я хотів сказати, що це не ваше дзеркало. Ви за нього не платили. І навіть не торгувались.

Молодик захихотів. У нього були ясно-блакитні очі й напрочуд лагідне обличчя.

— Розумію вас. Але Джуліус Вінкмен унизу аж кипить гнівом. Він розірве вас на шматки голими руками. Я не такий жорстокий; навпаки, я можу зробити так, що ми всі від цього виграємо. Віддайте мені дзеркало, а я відпущу вас. І скажу Вінкменові, що ви втекли й забрали дзеркало з собою. І всі будуть задоволені. Ви залишитесь живі, а я дістану дзеркало, не сплативши цьому чудовиську Вінкмену ані мідяка.

— Непогана пропозиція, — відповів Локвуд. — І дуже спокуслива. Я залюбки погодився б на неї. Тільки, на жаль, дзеркала в мене немає?

— Як це — немає? Де ж воно?

— Я жбурнув його в Темзу.

— О-о-о... — застогнав молодик. — Тоді мені справді доведеться вбити вас.