Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Чи привида, чи дзеркала! Сам він ніколи такого не зробив би — піти, покинувши нас...

— Звичайно ж, ні. Та якщо в нього вселився привид... Тоді я вб’ю його, Люсі.

— Це вже не знадобиться, якщо їм вистачило дуру подивитись у дзеркало...

Локвуд скрушно зітхнув:

— Гаразд. Подумай, куди вони могли піти? Де живе Джоплін?

— І гадки не маю. Проте він, здається, казав, що постійно працює на кладовищі Кенсел-Ґрін...

Локвуд ляснув пальцями:

— Правильно! І не тільки на землі. Ти бачила сіру лупу в його волоссі? Це не лупа! — Він щодуху помчав у підвал, загримотівши черевиками по залізних сходах. — Мерщій? — гукнув він мені. — Збирай усе знаряддя, яке залишилось! Запасні рапіри, каністри — все, що є! І викликай нічне таксі. Треба поспішати!

* * *

За десять хвилин ми на кухні вже чекали таксі. У нас були рапіри — старі, взяті з тренувальної кімнати, й два запасні ремені, геть подерті й пропечені ектоплазмою. Ще в нас залишилось кілька торбин залізних стружок, дві соляні бомби — і жодної каністри з магнієм. Усе інше ми потопили в Темзі або використали під час атаки на аукціоні.

Схвильовані, ми стояли біля стола, вкотре перевіряючи свої запаси. За нами із склянки спостерігало обличчя привида. Тепер воно мало веселий вигляд.

— Я б на вашому місці не тривожився — говорив привид. — Ходіть краще спати. Все одно ви його вже не врятуєте.

— Замовкни! — гримнула я. — Локвуде, що ти там казав про Джопліна? Про сіру лупу в його волоссі? Ти мав на увазі...

Локвуд нетерпляче затарабанив пальцями по столу:

— Це могильний пил, Люсі. Могильний пил з катакомб під каплицею. Джоплін увесь цей час досліджував їх, хоч це й заборонено. Нишпорив під землею, шукаючи всілякі старовинні речі, щоб задовольнити свій інтерес. І все, що знаходив, забирав собі. Як, скажімо, підставку під дзеркало з домовини Бікерстафа... — він вилаявся. — Де ж це кляте таксі??

Локвуд узявся знервовано походжати туди-сюди. Я ж, навпаки, завмерла на місці. Дещо з його слів моторошним чином ув’язувалось із моїми міркуваннями.

«І все, що знаходив, забирав собі...»

— Локвуде! — моє серце закалатало в грудях.

— Що?

— Коли Барнс телефонував нам, він сказав, що кинджал доби Великих Моголів з міського музею дуже схожий на той, яким було заколото Джека Карвера. Можливо, парний до нього. Пам’ятаєш, де знайшли той кинджал з музею?

Він кивнув:

— На кладовищі Мейда-Вейл, у Північному Лондоні.

— Правильно. А коли Сондерс із Джопліном уперше прийшли до нас, то розповіли, що раніше працювали в іншому місці. Пам’ятаєш, де саме?

Локвуд вирячився на мене:

— Здається, на кладовищі Мейда-Вейл... О, ні!

— Джоплін, мабуть, знайшов пару з двох кинджалів, — провадила я. — Один віддав до музею, а другий залишив собі. А потім... — я подивилась у коридор, засипаний сіллю, — потрапивши під вплив Бікерстафа та його дзеркала, він, побоююсь, використав цей другий кинджал за його безпосереднім призначенням.

Зі склянки долинув хрипкий регіт:

— Це найкращий вечір у моєму посмертному бутті! Тільки погляньте на себе! Вашим обличчям ціни немає!

— Я нізащо не повірив би, що таке можливо, — прошепотів Локвуд. — Виходить, Джордж зараз у більшій халепі, ніж ми гадали...

З вулиці долинув сигнал таксі. Я підхопила свою торбину.

— Веселенької вам нічки! — обізвався привид. — Перекажіть мої вітання Кабінсові — чи радше тому, що від нього залишилось... Ой, що це ви робите?!

Локвуд узяв з кутка рюкзак і хутко натяг його на склянку.

— Не радій так, — сказав він. — Ти теж поїдеш з нами.

26

Західну браму кладовища Кенсел-Ґрін було відчинено. Маленька вартівня порожню вал а, а коли ми нарешті побачили крізь гілля дерев каплицю, біля неї не світився жоден ліхтар. Ми прийшли перед самісіньким світанням: зорі в небі вже блідли, а на обрії з-за Східних доків от-от мало показатися сонце, прогнавши всі нічні тіні геть із Лондона. Птахи, однак, ще й не починали співати.

Табір компанії «Солодких снів» біля каплиці теж був темний і порожній, відра з вугіллям — холодні. Екскаватори стояли нерухомо, їхні стріли похилились, наче шиї в сонних чапель. Виходить, пан Сондерс і справді припинив свої розкопки й залишив кладовище мерцям. Ми з Локвудом швиденько проминули покинутий табір і затупотіли сходами каплиці.

Жовту поліційну стрічку було розірвано. З-за дверей крізь тоненьку, мов лезо бритви, щілину солилося світло.

Локвуд приставив пальця до вуст. Увесь час, поки ми їхали, він мовчав і супився, ледве-ледве спромагаючись на слово.

Цього, одначе, я нізащо не могла б сказати про свого другого супутника.