Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Я думав так само. Та що заважало Джопліну вдавати щирий смуток і водночас бути винним? Зараз я певен, що він найняв Джека Карвера, щоб той викрав для нього дзеркало. Адже Карвер і раніше викрадав артефакти для Джопліна. Пам’ятаєш, Сондерс казав, що в них часто траплялись крадіжки? Це все Джоплін — він забирав цікаві речі собі. Та цього разу Карвер піддурив його. Зачув великі гроші й продав дзеркало Вінкмену. Джоплін не тямив себе з гніву!

— Твоя правда, — погодилась я, вкотре оглядаючи стіну — голу, білу, без жодної тріщинки чи павутинки, не кажучи вже про якийсь вимикач. — Розлютився й заколов продавця артефактів своїм коштовним кинджалом.

— Саме так. Джоплін — боягуз, що й мухи не скривдив би. Проте череп каже правду: якщо в нього вселився дух Едмунда Бікерстафа й довів його до божевілля...

— Так! — прошепотів череп. — Мій господар так і робить! Обирає слабких і підкорює їх своїй волі... скажімо, як я — Люсі. Наказую тобі Люсі: розбий мою скляну в’язницю й випусти мене! Ви-и-ипусти!

— Відчепись! — буркнула я. — Локвуде... ти справді вважаєш, що Джоплін переслідував Карвера?

Локвуд, хутко обмащуючи стіни в дальшому кутку каплиці, заговорив ще хутчіше:

— Так. Він наздогнав його, коли той поспішав до нас. Вони посварились. Коли Карвер зізнався, що продав дзеркало, Джоплін оскаженів. Ударив Карвера кинджалом, проте той усе-таки встиг дістатись до нас. І Джоплін, звичайно ж, вирішив, що втратив дзеркало назавжди. Як же він помилився! Ми самі, шукаючи цю річ, надавали йому всі потрібні відомості! А тепер Джордж сам приніс йому дзеркало — і Джоплін одержав те, чого бажає його серце! А ми тим часом... не можемо спуститись до цих дурних катакомб!

З вигуком відчаю Локвуд копнув стіну ногою. Так, ми обнишпорили всю кімнату — і даремно. Він мав рацію: дороги до катакомб не було.

— А якщо подивитися зовні? — запропонувала я. — Можливо, там є інший вхід...

— Можливо. Тільки я не знаю, скільки нам доведеться його шукати... Гаразд, — погодився Локвуд. — Ходімо, погляньмо.

Ми побігли до дверей, відчинили їх — і завмерли. Перед нами на ґанку, на тлі досвітнього неба, стояли три знайомі постаті в сріблясто-сірих куртках: Бобі Вернон, Кет Ґодвін і Нед Шоу — коротун, білявка й мамула з команди Квіла Кіпса. Щоправда, самого Кіпса з ними не було. Ми вирячились на них.

— Де Квіл? — запитала Кет Ґодвін. — Що тут коїться?

— Що ви зробили з ним?— підхопив Нед Шоу. — Тільки без витівок, Локвуде! Відповідай!

Локвуд хитнув головою:

— Зараз нам, на жаль, не до балачок. Джордж, здається, потрапив у халепу.

Кет Ґодвін стиснула зуби; в її очах водночас блиснули сумнів і ворожнеча.

— Кіпс, здається, так само, — нарешті промовила вона.

— Він телефонував нам годину тому, — додав Бобі Вернон. — Сказав, що стежить за вашим приятелем Кабінсом — той нібито пішов з кимось на кладовище. І звелів нам приєднатись до нього. Ми обшукали тут усе, та його ніде немає...

— Виходить, ви досі стежите за нами? — зіпнула я. — Який сором!

— Краще вже стежити, ніж водитись із злочинцями, як ви. — пирхнула Ґодвін.

— Облишмо це все, — обірвав її Локвуд. — Якщо Кіпс зараз із Джорджем, вони обидва в небезпеці. Кет, Бобі. Неде! Нам потрібна ваша допомога, а вам — наша. З цього й починаймо! — Він говорив спокійно і владно. Я бачила, як у Неда Шоу стиснулись кулаки, та ніхто не наважувався перечити Локвудові. — Хлопці зараз, радше за все, в катакомбах під каплицею. Двері до катакомб замкнено. Потрапити туди можна лише на старовинному катафалку, на якому до підземелля спускали домовини. Бобі, ти ж знаєшся на таких речах! Як працює цей катафалк? Як його вмикають — згори чи знизу?

— Згори, — відповів Вернон. — Священник опускав домовину під час відправи.

— Чудово! Отже, тут повинен бути важіль. Ми мали рацію, Люсі! Таким чином... — він замовк, придивляючись до темного двору каплиці. — Кет, Неде! З вами прийшов хтось іще?

— Ні, — насупився Шоу. — Навіщо?

Локвуд скрушно зітхнув:

— Бо мені здається, що ми тут не самі.

Зір у нього був кращий, ніж у мене. Я й не помітила, що серед надгробків ворушаться легкі чорні тіні. Зібравшися спочатку в таборі копачів, вони розосередились по зарослих травою стежках, поміж екскаваторами й бараками. То були мовчазні чолов’яги, що звикли, вочевидь, нишпорити ночами. В руках вони стискали бити та кийки.

— Чудово, — зашепотів мені на вухо голос черепа. — Цікава вийде нічка! Нарешті я побачу, як усіх вас повбивають! Рідкісне видовище...

— Це часом не твої друзі, Локвуде? — обізвалась Кет Ґодвін.

— Краще сказати — знайомі... — Локвуд скоса поглянув на мене. — Люсі! Це, здається, люди Вінкмена. Отой, скраю, був на аукціоні. Господь знає, як вони вистежили нас, та сперечатись ніколи, треба щось робити!

— Гаразд.