Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Мої ноги підкосились. Я безсило сперлась об стіну.

— О, Джордже! — зойкнула я. — Ні!

27

Щодо світла, то я помилилась. То взагалі був не ліхтар. На столі стояла гасова лампа. Її кволого мерехтіння ледве вистачало, щоб сягнути хіба що павутиння під стелею, залишивши решту кімнати в пітьмі. А от інші речі справді сяяли. Та їхнє сяйво було цілком відмінне.

То були злі речі.

У центрі кімнати, серед вузького кола з залізних ланцюгів, височіла тонка тринога — підставка з чорного дерева. На її вершку видніло щось невеличке й нерівно-кругле, накрите дорогим шовковим носовичком. Саме від цього предмета лунало знайоме дзижчання, й хвиля моторошного холоду змусила мене здригнутись, коли я почала підкрадатися ближче до кімнати. Часом носовичок трохи підскакував, ніби його ворушив невидимий вітерець.

То було дзеркало — «кістка й скло» — на його давній підставці. Готове до користування.

Проте в залізному колі я побачила не тільки дзеркало. Над ним нависали кілька примарних сірих постатей, оточених хмарою потойбічного світла. Розгледіти ці постаті було вкрай важко — хіба що скоса їх було видно трохи виразніше. То були людські постаті в безформному вбранні, які з’юрмились так тісно, що перекривали одна одну. Їхні обличчя були розмиті й нечіткі, за очі й роти їм правили сірі розмазані плями. Навіть не перелічуючи, я знала, що їх там семеро — духів, які потрапили до дзеркальної пастки. Їхні скорбота й гнів уразили мене. Здалеку я чула їхній нескінченний гомін:

— Наші кістки... Поверніть нам наші кістки...

За інших обставин і духи, й дзеркало відразу перелякали б мене, і я не змогла б відірвати від них свого погляду.

Проте зараз усе було по-іншому. Бо перед залізним колом я побачила Джорджа.

Він сидів на дерев’яному стільці, навпроти завішеного дзеркала. Його руки були міцно прив’язані до бильця, голова — схилена аж до грудей, окуляри з’їхали набік. Очі були міцно заплющені. На мою превелику радість, він був живий: його груди ворушились.

По другий бік кола стояв ще один стілець. Там, на мій подив, — я майже забула про нашу зустріч із командою «Фіттес», — сидів Квіл Кіпс. Як і Джорджеві, йому було скручено руки. Проте Кіпс сидів притомний, у волоссі йому заплуталось павутиння, а худе обличчя вкривав сірий пил. Пожмакана формена куртка зсунулась із пліч, а комір сорочки був розірваний. Складалося враження, що йому тільки-но добряче дісталось, і все, що тут коїться, не лякає, а дратує його: Кіпсові очі гнівно блищали, коли він озирався довкола.

Альберта Джопліна ніде не було видно.

Натомість у кімнаті я побачила дещо інше — може, найгірше з усіх тамтешніх злих речей. Спочатку, правду кажучи, я його не помітила — воно ховалося за Кіпсовою спиною й за примарними сірими тінями духів. Аж тут мої очі побачили темну масу, що лежала на підлозі, й чорну моторошну постать, що височіла над нею. Руки в мене затремтіли, в роті пересохло.

— Господар! — прошепотів за моєї спиною череп, і в його голосі я почула страх і побожність. — Господар тут!

У дальшому кутку кімнати стояв привид Едмунда Бікерстафа.

Під ним, на брудній підлозі, лежало тіло доктора — зморщені, висохлі рештки з залізної домовини, в лахмітті, що залишилось від чорного костюма, і з розпатланим побляклим волоссям. Темно-брунатне й лискуче, воно скидалось на покручену гілку червоного дерева. Мавпяче обличчя з вишкіреними зубами тупилось порожніми очними ямками вгору.

З грудей тіла здіймалось те саме моторошне, примарне видиво, яке п’ять днів тому ми бачили на кладовищі. Заввишки воно мало футів з вісім — чи навіть більше: то була худорлява постать у довгому плащі з каптуром, у тіні якого ховалось лице. Привид витягся вгору так, що здавалось, ніби він от-от проб’є цегляне склепіння і зникне вгорі, в шарі землі. Він стояв майже нерухомо, лише зрідка погойдуючись туди-сюди, мов насторожена змія. Очей під каптуром видно не було, та я помітила біле, мов кістка, підборіддя і рот із важкими, грубими щелепами.

Я не відразу зрозуміла, чому Гість не кидається на Кіпса, який сидить на стільці просто перед ним. Аж тут я побачила, що рештки Бікерстафа оточені ще одним колом із залізних ланцюгів. Привид був міцно замкнений у цьому колі.

Та попри все, його злоба заповнювала всю кімнату. Я відчувала похмуру силу його бажання. Зараз він зосередив свою увагу тільки на дзеркалі й Джорджеві. До мене йому було байдуже — до тієї миті, як я увійду до кімнати. Від цієї думки мені стало зле.

Слід було діяти, й діяти якнайшвидше. Джоплін досі не з’являвся. Пора було рятувати Джорджа — і робити це надзвичайно спритно. Якомога тихше пробираючись у темряві, я почала знімати з пліч рюкзак.