Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Він уже наблизився впритул до залізних ланцюгів. І без жодного звуку хутко — зі швидкістю думки — рвонувся вперед.

Я підняла рапіру.

Привид роззявив рота, спалахнув зеленим повітрям і з моторошною швидкістю помчав на мене. Я скрикнула й позадкувала. Привид намагався прорватись через бар’єр за кілька дюймів від мого обличчя. Пролунав вибух, спалахнула ектоплазма. Дощ іскор розсипався по вогкій траві за межами захисного кола. Бліда постать, знову перетворившись нахмару тремтливого туману, позадкувала.

— Обережно, Люсі! — озвався Джордж. — Ти мені мало на голову не наступила.

— Що таке? — Локвудів голос лунав суворо й стривожено. — Що там у вас трапилось?

— Усе гаразд, — відповіла я. — Привид хотів напасти, але його зупинило залізо. Наступного разу почастую його Вогнем!

— Не витрачай Вогонь даремно! Рапір та ланцюгів цілком вистачить. Джордже, потіш нас хорошими новинами! Ти, напевно, щось уже знайшов?

Я почула, як Джордж пожбурив лопату в купу землі. Геть викачаний у бруді, він визирнув з ями:

— Нічого хорошого. Це не те місце. Я вже кілька годин копаю тут — і не знайшов жодного поховання. Ми десь помилились.

— Ні, — заперечила я. — Це правильне місце. Саме тут я й чула голос.

— Пробач, Люсі. Але тут нікого немає.

— Чия ж тоді це помилка? Ти сам присягався, що це правильне місце!

Джордж протер окуляри єдиним чистим краєчком своєї футболки. А тоді поглянув на мого привида:

— Хай йому дідько! Що це в неї з оком?!

— Це чоловік, — зіпнула я. — Всі знають, що чоловіки тоді носили довгі зачіски. І не змінюй, будь ласка, тему! Це твої дослідження привели нас сюди!

— Мої дослідження і твій Талант, — коротко відрубав Джордж. — Я не чув ніяких голосів. А тепер замовкни — й треба вирішувати, що робити далі.

Так, я трохи погарячкувала. Та причиною цьому була не наша помилка, а рештки мертвого тіла, що врізались у наше захисне коло прямісінько перед моїм носом. Проте насправді я мала рацію: саме Джордж наголошував, що тіло — тут. Він знайшов архівний запис про те, що Джона Мелорі, вбивцю й крадія овець, було скарано на Вімблдонському гусячому ярмарку 1744 року. Його привезли возом до Ерлсфілдського перехрестя і тут повісили на шибениці з тридцять футів заввишки, а потім покинули тіло «на поталу крукам і ґавам» — аж поки його рештки поховали поблизу цього самого місця. Вони спокійно лежали в землі до того часу, коли його Примара несподівано з’явилась на тамтешньому дитячому майданчику, трохи знизивши цим його популярність. Пізніше привида частенько бачили недалеко від сусіднього чахлого гайка; коли ми довідались, що цей гайок називають «Смерть Мелорі», то вирішили, що натрапили на правильний слід. Тепер нам залишилось тільки знайти точне місце могили.

Цієї ночі в гайку було напрочуд незатишно. Дерева — переважно дуби й берези — були низькі й покручені; їх ніби придушували зарості сіро-зеленого моху. Жодне деревце, здавалось, не мало нормальної форми.

Кожен з нас мав свої Таланти — вроджені здібності відчувати привидів. До мене долинули дивний шепіт і рипіння дерева — я аж підскочила з несподіванки, проте ні Локвуд, ні Джордж нічого такого не почули. Натомість Локвуд — із своїм надзвичайним зором — розгледів між деревами чийсь силует, та коли ми обернулись туди, примара вже зникла.

У середині гаю ми знайшли невеличку галявину, де не було жодного дерева. Шепіт став гучнішим. Я тихенько ступала високою вологою травою, аж поки натрапила на порослу мохом брилу в самісінькому центрі галявини. Брила була геть обплутана павутинням, і від неї віяло холодом. Ми втрьох відчули якийсь липкий, неприродний страх; раз чи двічі мені здалося, що бурмотіння лунає зовсім близько.

Усе якраз підходило до місця поховання Мелорі. Ми вирішили, що саме його було позначено каменем. Виклали з залізних ланцюгів захисне коло — і взялися до роботи, сподіваючись завершити її за півгодини.

Однак через дві години наш рахунок був такий: два привиди і жодної кістки. Це аж ніяк не збігалося з нашим планом.

— Пора закінчувати, — мовив Локвуд, перериваючи наш із Джорджем короткий обмін гнівними поглядами. — Десь ми, напевно, збочили зі сліду, тож працювати далі немає сенсу. Пакуймо речі — і повернемось сюди іншим разом. Треба тільки вирішити, що робити з цими двома Примарами. Як ви гадаєте? Може, спробувати Вогонь?

Він обернувся до нас, спостерігаючи водночас за привидом, що бовванів біля захисного кола. Його привид, як і мій, був кістяком з рештками плоті й шкіри, тільки вбраним у довгий сурдут і червоні штани. Половина черева відвалилась, а з подертих рукавів стирчали залишки плечей. Рук, як Локвуд і казав, у нього майже не було.

— Вогонь — це найкраще, — зауважила я. — Соляні бомби проти Другого Типу не подіють.

— Це просто сором — витрачати Вогонь, коли ми навіть не знайшли Джерело! — заперечив Джордж. — Ви ж знаєте, скільки він коштує!

— Можна спробувати відігнати їх рапірами, — запропонував Локвуд.

— Відразу двох? Небезпечно!

— То, може, сипонути на них залізними стружками?

— Я ще раз кажу вам: найкраще — це Вогонь!