Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Безрукий привид підплив до кола зі сходу. Під час минулої спроби прориву він утратив багато ектоплазми і здавався сумнішим і мізернішим, ніж дотепер. Цікаво, чому ці Примари завжди такі бридкі? Чому вони не прибирають таку подобу, як колись — за свого земного життя? З цього питання є чимало теорій, проте точної відповіді не знає ніхто — так само, як і відповіді на питання, що стало причиною цієї навали привидів. Тому її й називають «Проблемою».

— Давай! — вигукнув Локвуд і ступив за межі кола.

Я жбурнула в привида соляною бомбою.

Бомба вибухнула. Сіль, змішавшись із плазмою, спалахнула смарагдовим світлом. Привида неначе розмило водою. Струмені блідого сяйва потяглись назад — далі від місця вибуху, геть від кола, прибираючи дорогою свою попередню подобу.

Милуватись цим видовищем нам було ніколи. Ми вже бігли вперед чорною, нерівною землею.

Волога трава хлюпала під нашими ногами. Рапіра тремтіла в моїй руці. Серед дерев у різних напрямах снували бліді постаті. Дві найближчі полинули до нас — їхні викручені шиї пересмикувались, а задерті голови зирили в зоряне небо.

Підбирались вони хутко, та ми були швидші. Ми вже майже пробігли галявину. Просто перед нами височів берест. Локвуд, із його довгими ногами, вирвався вперед. Я мчала за ним, мене наздоганяв Джордж. Ще кілька секунд — і ми опинимось у темній частині гаю, де привидів не видно.

Все мало вийти якнайкраще.

Аж тут я спіткнулась, посковзнулась і важко впала на землю, черкнувши обличчям об холодну траву. Шкіру обдало росою. Щось ударило мене по нозі, й тут поряд зі мною з прокльоном упав Джордж.

Я підняла голову. Локвуд, який тим часом уже добіг до дерева, озирнувся. Він тільки зараз помітив, що ми відстали, і з застережним вигуком кинувся до нас.

Довкола мене війнуло холодом. Я поглянула вбік: там стояла Примара.

Їй напевно слід було б поставити відмінну оцінку за оригінальність: ні голого черепа, ні порожніх очних ямок, ні переламаних кісток. Цей привид зберіг свою прижиттєву подобу: обличчя — ціле, очі — блискучі й вирячені. Шкіра аж сяяла білиною — наче в розпластаної риби на базарному прилавку. Чіткість його подоби просто-таки вражала. Мені було видно кожне волокно мотуза на його шиї, блискітки роси на вбранні, білі зуби...

От тільки ні підняти рапіру, ні сягнути рукою ременя я не могла.

Гість рушив до мене, простягаючи білу руку... і раптом зник. Круг мене спалахнули іскри. Дощ із солі з попелом та часточками заліза впав на мій одяг і обпік мені обличчя.

Вогняна стіна опала. Я підвелася:

— Дякую, Джордже.

— Не мені дякуй! — Він смикнув мене за руку. — Ось, подивись!

І в гаю, й на галявині мерехтіли вогники. Білі промені магнієвих ліхтариків пронизували спектральну плоть Примар. Серед дерев метушились постаті — міцні, темні, галасливі. Опале листя й галуззя шурхотіло під черевиками, гілля дерев тріщало на їхньому шляху. Лунали уривчасті команди й короткі відповіді — тривожними й зосередженими голосами. Наступ Примар було зламано: ті, що вціліли, безпорадно розповзались на всі боки. То там, то тут спалахувала сіль, між деревами раз по раз вибухав Грецький Вогонь, осяваючи перед моїми очима мереживо переплутаних гілок. Примари зникали одна за одною.

Локвуд порівнявся з нами. Як і ми з Джорджем, він був украй приголомшений цим несподіваним вторгненням. Ми побачили, що кілька темних постатей прямують до нас. У світлі вибухів та ліхтариків їхні рапіри й куртки виблискували найчистішим сріблом.

— Агенція «Фіттес»! — промовила я.

— Чудово, — буркнув Джордж. — Як на мене, краще б то були Примари...

* * *

Усе виявилось гірше, ніж ми гадали. То були не просто агенти «Фіттес», а команда Кіпса.

Відразу ми цього не помітили, адже перші десять секунд їхні ліхтарики світили просто нам в очі, геть засліпивши нас. Коли ж нарешті світло трохи послабшало, а до нас долинули глумливе хихотіння й запах смердючого дезодоранту, ми відразу зрозуміли, хто це такі.

— О, Тоні Локвуд! — вигукнув веселий голос. — Разом із Джорджем Кабінсом і... е-е... здається, Джулі? Пробачте, щось ніяк не можу запам’ятати дівочих імен... Цікаво, чим це ви тут бавитесь?

Хтось увімкнув нічний ліхтар — його світло, не таке різке, як у магнієвих ліхтариків, і всі обличчя стало добре видно. Навпроти нас стояли троє агентів у сірих куртках. Інші тим часом клопотались на галявині — розсипали сіль та залізні стружки. Над деревами здіймався сріблястий димок.

— Ви тільки погляньте, — мовив Квіл Кіпс.

Я, здається, вже згадувала про Кіпса. Він — керівник однієї з команд лондонського відділення агенції «Фіттес». До речі, «Фіттес» — це найстаріша і найпрестижніша агенція психологічних досліджень в усій країні. У них — величезна контора на Стренді, й там працюють понад три сотні оперативників віком здебільшого від восьми до шістнадцяти років. Їх поділяють на групи на чолі з дорослими керівниками. Квіл Кіпс — один з таких керівників.