Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Уздовж полиць сяяли вмонтовані лампи, що в напівтемряві бібліотеки скидались на світлячків. Самі ж книжки були здебільшого в дорогих шкіряних палітурках — пурпурових, темно-брунатних або чорних. Тільки тут, на першому поверсі, цих томів було, напевно, багато сотень.

— Справляє враження... — прошепотів Локвуд.

Джордж, зрозуміло, опинився тут у своїй рідній стихії бібліотеки, поряд із чипсами та чудернацькими експериментами, були його коником. Проте він знервовано закушував губу, оглядаючи балкон і вишукуючи там якнайменші ознаки руху.

— Насамперед нам потрібен каталог цього зібрання. — нарешті сказав він. — Каталог мусить бути десь тут, на одному з столів. Мерщій допоможіть мені! Тут не можна залишатись надовго!

Ми тихенько пройшли за ним до освітленого центру кімнати. Довкола панувала тиша. Тільки з-за дверей я чула приглушене відлуння далекої вечірки.

На столі біля самісіньких дверей лежала велика книга в шкіряних палітурках. Джордж із вигуком нетерпіння розгорнув її.

— Ось він, каталог! Тепер нам треба подивитись, чи є тут «Сповідь Мері Дьюлак».

Поки Джордж гортав сторінки, я роздивлялась на скляні шафи. Локвуд робив те саме.

— Ще артефакти... — бурмотів він. — Просто нескінченна колекція! Ти диви — це ж в’язальні дроти зі справи Четемського Проштрикувача!

— А тут, здається, чиїсь мариновані легені, — придивилась я до таблички поряд із черговим експонатом.

Джордж схвильовано зацитькав:

— Годі вже вам! Тут не місце... — зненацька він зупинився. — Є! Неймовірно! В них є «Сповідь»! Том номер С/452! Він десь у цій кімнаті!

Локвуд рішуче спорожнив свою склянку з напоєм:

— Чудово. Де нам його шукати?

— Оглядайте всі полиці. Номери стоять на корінцях книжок!

Я побігла до полиці і заходилась оглядати корінці томів. На кожному справді стояв номер, надрукований золотим шрифтом на шкірі.

— Тут усі на літеру «А», — сказала я.

Локвуд помчав до найближчих сходів і, долаючи по дві сходинки за один раз, поліз нагору. Ось його черевики вже затупотіли по металевому балкону.

— В/53, В/54...Тут усі лише на «В»... Перевірю далі.

— Який номер потрібен? — перепитала я.

— Цить! — Джордж раптово завмер на місці. — Чуєте?

З-за дверей долинули голоси. В замку клацнув ключ.

Мені не було часу дивитися, що роблять хлопці. Я майнула до найближчої скляної шафи і, почувши, як відчиняються двері, зігнулась, підтягти сукню й притуливши коліна аж до підборіддя.

На мить у тишу бібліотеки увірвався гамір вечірки, та його перервав удар дверей, що зачинились.

— Тут буде спокійніше, — промовив тихий, такий знайомий жіночий голос.

Пенелопа Фіттес!

Я примружила очі і вчепилась зубами в коліно. Оцей мені Локвуд! Його новий божевільний задум привів нас до катастрофи! Краще б ми відпочивали й веселилися, бо на нас іще чекала небезпечна ніч із Вінкменом!

Залунали кроки по паркету у напрямку центру кімнати, де щойно був Джордж.

— Що ви хотіли сказати, Ґебріеле? — спитала Пенелопа Фіттес.

Я розплющила очі. Моє серце тьохнуло. З-за краю шафи визирало посріблене вістря рапіри, ніжно виблискуючи в лагідному світлі ліхтарів.

Чемний чоловічий голос відповів:

— Агенти хвилюються, панно Фіттес. Вони відчувають, що ви не дуже допомагаєте їм у роботі.

Пролунав хрипкий короткий сміх:

— Я допомагаю їм усім, чим можу. Якщо вони не спроможні упоратись із викликами, це вже не моя проблема.

Я тим часом почала тихенько затягати рапіру за шафу.

— Ви хочете, щоб я так і сказав їм? — перепитав чоловік.

— Звичайно, так і перекажіть. Я ж їм не нянька!

— Так, мадам. Але ж ви — їхня натхненниця... Ой, що це?

Я заціпеніла й прикусила губу. По моїй щоці струмочком побіг піт.

— Бальзамовані легені Барреджа-отруйника, — відповіла Пенелопа Фіттес. — Моя бабуся дуже цікавилась такими злочинами. Ви навіть не повірите, які речі є в її колекції. Деякі з них ще й зараз діють. Ні, ці легені, звичайно ж, нешкідливі. В них уже давно немає енергії...

— Дивний вибір для оздоблення бібліотеки, — зауважив чоловік. — Мені б тут не йшла на думку жодна книжка...

Знову пролунав сміх:

— Ті, хто приходить сюди, не звертають на це уваги. Тут думають про вищі матерії.

Голоси стали дещо тихші — їхні власники, мабуть, відійшли трохи далі. Я хутко сховала рапіру за шафу і надзвичайно обережно визирнула звідти.

Футів за п’ятнадцять, спинами до мене, стояли двоє: Пенелопа Фіттес і понурий чолов’яга середнього віку. На ньому був чорний смокінг із краваткою, тож я припустила, що це один з гостей: мені також пощастило розгледіти товсту шию й гладке рожевощоке обличчя.

— До речі, про артефакти,— провадила Пенелопа Фіттес. — Тут у мене є дещо для вас... — Вона несподівано поворухнулась, і я знову сховалась за шафу. Підбори господині гучно затупотіли по паркету. — Вважайте це за вияв моєї доброї ваті.

Куди вона пішла — чи в мій бік, чи ні, — мені видно не було. Я ще міцніше притулилась до задньої стінки шафи.

Зненацька щось спонукало мене поглянути вгору. Просто наді мною на поверхні балкона, на животі, лежав Локвуд. Чорний смокінг майже ховав його в темряві, зраджувало тільки бліде обличчя. Я подала йому знак відвернутись.