Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

— Люсі!— прошепотів він самими губами.

— Що?

Його відповіді я спочатку не зрозуміла. Він ворухнув губами кілька разів, переводячи погляд від мене до центру кімнати. Аж нарешті я зрозуміла, що він каже мені: «Моя склянка!»

Я ще раз визирнула з-за краєчка шафи і моє серце знову тьохнуло. На невеличкій скляній вітрині в центрі кімнати стояла Локвудова склянка з-під пуншу. Вона блищала так яскраво, ніби її підсвітили прожектором. Було видно навіть залишок червоної рідини на денці.

Пенелопа Фіттес саме підійшла до цієї вітрини й стала перед нею. Склянка опинились на рівні її плеча. Господиня відкрила шухляду під вітриною і щось дістала звідти.

Зараз вона погляне вгору — й помітить склянку...

Ні. Пенелопу Фіттес цієї миті займало інше. Закривши шухляду, вона обернулась до свого супутника:

— Ми все відремонтували. Й перевірили. Працює чудово. Сподіваюсь, Товариство Орфея краще, ніж раніше, скористається цією річчю.

— Ви дуже ласкаві, мадам. Вони будуть безмежно вдячні вам. На знак подяки я повідомлятиму вас про всі їхні експерименти.

— Чудово. Ви, напевно, вже не повернетесь на вечірку. Ця коробка надто помітна... Можете вийти цією дорогою.

Підбори знову заклацали — і я, на свій жах, помітила, що сиджу саме біля дверей, якими ми увійшли. Зараз господиня з гостем пройдуть повз мою схованку... Поборовши нерішучість, я розігнула спочатку одну ногу, потім другу й тихенько піднялася на пальцях. Тепер я вже не сиділа, а стояла навшпиньки, тулячись, як і раніше, спиною до шафи. Однією рукою я міцно стиснула рапіру, щоб вона не зачепилась за шафу й не брязнула. Все це тривало швидше, ніж я зараз розповідаю...

Я мовчки чекала. Локвуд на балконі обернувся обличчям до стіни й зовсім злився з темрявою. Кроки стали гучнішими, й Пенелопа Фіттес із супутником пройшли повз мене, за якихось кілька футів від шафи. Я виразно відчула запах парфумів господині. Чоловік ніс під рукою дерев’яну коробку — не дуже велику, дюймів по дванадцять завширшки й завдовжки і дюймів з чотири-шість заввишки. На кришці коробки було вирізьблено дивний невеличкий символ — вигнуту арфу з трьома струнами. Навіть у такій надзвичайній ситуації я зморщила лоба, пригадуючи, де могла бачити цей символ раніше.

Пенелопа Фіттес відчинила гостеві двері, й це надало мені змогу поворухнутись. Я хутко майнула за інший ріг шафи — туди, де господиня ніяк не могла мене побачити.

Двері зачинились: чоловік, напевно, пішов, не прощаючись. Пенелопа Фіттес обернулась і пішла назад. Тільки-но вона порівнялась зі мною, як я нишком переповзла на своє дотеперішнє місце.

Я чула, як господиня проходить бібліотекою. Опинившись у центрі, вона раптом зупинилась. Я вже уявляла, як вона озирається. Подумала про Джорджа, про Локвудову склянку... й ще міцніше примружила очі. Аж тут кроки залунали знову. З-за дверей на мить долинув гамір вечірки, в замку клацнув ключ — і нарешті запала тиша.

Я з полегкістю видихнула повітря.

— Чудово, Люсі, — обізвався Локвуд з балкона. — Ти спритна, як краб... А куди подівся Джордж?

І справді, куди він подівся? Я оглянула порожню бібліотеку...

— Допоможіть хто-небудь! — долинув тихий голос із-під стола. — Я, здається, серйозно тут застряг...

* * *

Коли ми повернулися до зали, вечірка була саме в розпалі. Музика грала ще бадьоріше, офіціанти наповнювали келихи ще швидше, гості танцювали ще завзятіше, а їхні обличчя розчервонілися ще дужче. Ми знайшли собі тихеньке місце біля шоколадного фонтану у вигляді єдинорога і взяли ще напоїв.

— Тобі треба виступати в цирку, Джордже, — зауважив Локвуд. — За такі викрутаси тобі платитимуть чималі гроші!

— Подумаю над цим, якщо мені не пощастить в агентах. — відповів Джордж. — Я, здається, десь іще не розігнувся... Ви знайшли книжку?

Локвуд поплескав себе по кишені. Менше ніж за хвилину ми дістали звідти «Сповідь Мері Дьюлак» — тоненьку книжечку в чорних палітурках, яка лежала на горішній полиці другого поверху.

— Ціла й неушкоджена, — промовив Локвуд.

Джордж усміхнувся:

— Чудово! У нас уже успіхи, а ми ще не перейшли до головного. Чи встигнемо ми зараз погортати її?

— Боюся, що ні, — відповів Локвуд. — Краще берімося до напоїв. Зараз за двадцять хвилин одинадцята. Пора вирушати.

— Ви вже йдете, пане Локвуде? — несподівано опинився біля нас інспектор Барнс. Він похмуро стояв на тлі шоколадних бульбашок від фонтану, тримаючи в руці склянку з рожевим коктейлем. — Я сподівався перекинутись із вами словечком...

На превелике наше невдоволення, з-за його спини, мов тонка лиховісна тінь, визирав Квіл Кіпс.

— З охотою, — відповів Локвуд. — Чи сподобалась вам вечірка?

— Кіпс щойно розповів мені, — провадив Барнс, — що ви могли виявити якісь цікаві документи в Гемпстеді. Що це за документи, й чому ви не передали їх нам?

— Я залюбки зробив би це, інспекторе,— відповів Локвуд. — Та зараз уже пізно, а сьогодні нам випав дуже клопіткий день... Можна, ми заїдемо до вас завтра вранці?

— А чому не сьогодні? Можна й просто зараз...