Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

Примостивши рюкзак на піску, він дістав звідти полотняну торбину, схожу на лантух Фло, тільки помітно меншу. З неї війнуло сильним запахом лаванди. Далі Джордж витяг дві чорні лижні маски, які ми негайно заткнули за свої ремені.

— Дякую, — відповів Локвуд. — Тепер треба звірити наші годинники. Через п’ятнадцять хвилин — рівно опівночі — розпочнеться аукціон. На тебе, Джордже, ми чекаємо двадцять хвилин на першу — до того, як вони встигнуть завершити оборудку з дзеркалом. — Він показав на стічну руру. — Хто полізе першим, Люсі? Я чи ти?

— Цього разу, — відповіла я, — тільки після тебе.

* * *

Було б добре сказати, що лазання по стічній рурі чимось нагадує щасливе сільське дитинство — теплий літній день, коли ти разом зі своїми спритними друзями дряпаєшся на дерево. На жаль, я змалку боялась висоти: найвищою річчю, на яку мені доводилось вилазити, була вишка на дитячому майданчику, з якої я врешті впала і обідрала собі шкіру на гомілці. Отож ті кілька хвилин, коли я лізла вслід за Локвудом, зі страхом долаючи дюйм за дюймом, були аж ніяк не найщасливіші в моїй кар’єрі. Залізна рура була надто широка, щоб я могла зімкнути на ній пальці. На щастя, її було прикріплено до стіни круглими заклепками — зручними, мов сходини, щоб хапатися за них і ступати по них. Та майже всі вони заіржавіли, а рештки фарби, що залишались на них, липли до моїх рук чи сипались на землю. З Темзи дув лютий вітер, він розвівав мені волосся так, що воно лізло в очі, а рура аж дрижала. До того ж вікно було дуже високо. Один раз я зробила помилку й глянула вниз. Я встигла побачити Фло, що саме забиралася до свого човна, і Джорджа, який досі стояв біля рюкзака й не зводив з мене очей. Вони здавались маленькими, наче мурашки. Зі страху в мене спітніли долоні, а серце тьохнуло так, ніби я вже падала на землю. Отож я зчепила зуби, заплющила очі, і розплющила їх тільки тоді, коли маківка моєї голови торкнулась закаблуків Локвудових черевиків.

Локвуд притулився до стіни і, дивовижним чином не падаючи, колупав кишеньковим ножем у вікні. Віконниця була стара, ветха. Невдовзі вона піддалась і випала всередину. Тоді Локвуд ще трохи поторсав металеву защіпку, кленучи її на всі заставки. Аж нарешті вікно, знову змусивши руру шалено затремтіти, відчинилося. Стрибок — і Локвуд опинився в будинку. За мить він уже простягав мені руку, допомагаючи влізти у вікно.

Кілька хвилин ми постояли в темряві. Випили води, а я зачекала, поки мої руки й ноги перестануть тремтіти. В будинку смерділо трухлятиною й пилом, але не гнилизною, як у садибі доктора Бікерстафа.

— Котра година, Люсі?

— За п’ять хвилин дванадцята.

— Чудово! А ти як гадаєш, Люсі? Джордж повинен уже бути на місці, якщо вони з Фло не перекинулись у човні.

Я увімкнула ліхтарик і обвела ним порожню кімнату. Колись тут, напевно, була контора управителя: на стінах висіли старі дошки з кресленнями та розрахунками.

— Коли ми закінчимо, — сказала я, — тобі треба буде поговорити з Джорджем.

Локвуд тим часом визирнув у коридор:

— Навіщо? З ним усе гаразд.

— Ні. Мені здається, що він почувається зайвим. Ми завжди робимо найголовніше, а він стоїть на варті.

— У кожного з нас свій Талант, — відповів Локвуд. — Просто Джордж не дуже підходить для такої роботи. Хіба міг би він видряпатись сюди по цій рурі? Це аж ніяк не означає, що його завдання не таке важливе. Якщо вони з Фло запізняться, чи їхній човен перекинеться, чи вони переплутають вікна, то ми з тобою, напевно, загинемо... — Він помовчав. — Пробач, але ця розмова трохи дратує мене. Ходімо, нам ще треба знайти дорогу вниз.

Поверх, куди ми потрапили, виявився справжнім лабіринтом з конторських кімнат і коридорів; на пошук сходів униз ми змарнували більше часу, ніж сподівалися. Час тепер грав проти нас, та ми все одно зупинялись і прислуховувались на кожному розі. Я рахувала поверхи й намагалась запам’ятати дорогу до нашого відчиненого вікна. Ми спустились аж на шість поверхів, перш ніж побачили легеньке світло, що ковзало по цегляних стінах, і почули гомін багатьох голосів. Тоді ми зрозуміли, що потрапили прямісінько на Вінкменів аукціон.

— Усе по порядку,— прошепотів Локвуд. — Надягаймо маски.

Лижні маски були необхідні, щоб захистити наші обличчя від уваги мстивого Вінкмена. В масках було жарко й лоскотно, крізь них ледве можна було щось побачити, й до того ж вовна лізла в рот — і говорити було майже неможливо. І все ж таки чимось вони тішили мене.

Відчинивши скляні двері, ми вийшли на обнесену огорожею доріжку, звідки було видно широчезний простір — серце складу, що тяглось уздовж усього поверху. Уявити справжню величину цього простору було неможливо; лише невеличка його частина — саме під нами — була добре освітлена. Ми з Локвудом пригнулись і підібрались до краю парапета, щоб краще роздивитись довкола. Звідси на долішній поверх вели металеві сходи. Тут ми перебували в безпеці: нас неможливо було помітити в майже цілковитій темряві за межами світлого кола.

Вінкмен, вочевидь, діяв точно за розкладом. Три хвилини по дванадцятій — і аукціон уже був у розпалі.

* * *