Агенція «Локвуд і К°». Череп, що шепоче

В одному кінці зали стояли три високі лампи на металевих підніжжях. Їх розташували в формі трикутника, тож місце між ними слугувало немовби сценою. Скраю цієї сцени ми побачили ряд із шести стільців, на трьох із яких сиділи дорослі, а на трьох інших — підлітки. Позаду в затінку височіли двоє здорованів і зирили вперед, скидаючись на незграбні статуї.

В острівці світла між лампами стояли ще два стільці, один з яких займав той самий хлопчина з антикварної крамниці. На ньому була сіра куртка, а змащене олією волосся ясно виблискувало. Він засунув свої товсті короткі ноги під стілець, переплів їх і з нудьгою на обличчі слухав батька.

Сам Джуліус Вінкмен височів посередині сцени.

Цієї ночі торговець артефактами був убраний у сірий костюм з відкритими грудьми й білу сорочку з розстебнутим коміром. Перед ним стояв складаний стіл, покритий чистою чорною скатертиною. Волохатою рукою Вінкмен акуратно поправив на носі золоте пенсне і показав на коробочку з посрібленого скла, що лежала на столі.

— Перший лот, друзі! — оголосив він. — Гарненька штучка! Платинова цигарниця початку двадцятого століття. Належала бригадному генералові Горейсу Снелу. Була в його нагрудній кишені тієї ночі, коли генерала застрелив його суперник у сердечних справах, сержант Вілл Каразерс, у жовтні 1913 року. На ньому досі помітні сліди крові, що містять, сподіваюсь, потойбічну енергію. Леопольде, тобі слово!

Обізвався син торговця:

— Потужний потойбічний залишок: відлуння пострілу й вигук під час Дотику. Гостей не містить. Рівень ризику — низький.

Посунувшись на стільці, хлопчина знову переплів ноги.

— Невеличка цукерка перед головним сюрпризом, — додав Вінкмен. — Чи зацікавився хтось? Початкова ціна — триста фунтів!

З висоти нам важко було розгледіти таку дрібницю, однак ми помітили, що на столі лежать ще два футляри. В одному з них, вищому, було замкнено іржавий меч, до того ж із привидом: навіть у світлі ламп я помітила моторошне блакитне сяйво, в якому пульсувала ектоплазма. У другому футлярі, набагато меншому, можна було розгледіти керамічну фігурку, що скидалась на якусь чотириногу тварину. Зсередини фігурка теж мерехтіла потойбічним світлом, яке було ледве видно крізь посріблене скло.

Жодна з цих речей, одначе, не зацікавила мене. Бо з іншого боку від Вінкмена — там, де перетинались промені всіх трьох ламп, — стояв ще один невеличкий столик, накритий щільним чорним полотном. Підлогу довкола столика на досить безпечній відстані було обгороджено міцними залізними ланцюгами й засипано сіллю та залізними стружками.

До моїх вух долинув знайомий огидний звук — дзижчання безлічі мух. Я штовхнула Локвуда в бік і показала пальцем на столик. Той коротко кивнув.

Аукціон тим часом тривав. Один з покупців — ошатний низенький чоловік у смугастому костюмі — перемовився з дівчам, що сиділо поряд, і зробив першу ставку. Другий гість — бородань у пожмаканому плащі-дощовику — поставив більшу суму, й між ними зав’язався торг. Третій з Вінкменових клієнтів тим часом сидів нерухомо. Він наполовину відвернувся й безжурно грався полірованим чорним руків’ям свого ціпка. То був худорлявий молодик із білявими кучерями й вусами. Раз по раз він поглядав на скляні футляри й питав про щось хлопчину, який сидів біля нього. Та найбільше увагу молодика привертав невеличкий столик під чорним полотном у центрі кімнати.

Щось у цьому молодикові здалось мені знайомим. Локвуд так само вирячився на нього. Тоді нахилився до мене й щось пробурмотів.

— Що? — прошепотіла я. — Нічого не розумію!

Локвуд відгорнув нижню частину маски:

— Де тільки Джордж роздобув їх? Слова не можна промовити... Я хотів сказати, що цього молодика ми бачили на вечірці. Він розмовляв з Пенелопою Фіттес, пам’ятаєш?

Так. Оглянувши ще раз кімнату, я чітко пригадала його. Зараз його чорний костюм і краватку ховало від чужих очей ошатне буре пальто.

— Вінкменові клієнти — вихідці з вишуканого товариства, — провадив Локвуд. — Цікаво, хто ж вони такі?..

Перший лот аукціону закінчився. Цигарниця дісталась чоловікові в смугастому костюмі. Вінкмен підійшов до футляра з мечем, та перш ніж заговорив, білявий молодик підняв руку в світло-брунатній шкіряній рукавичці:

— Переходьмо до головного, пане Вінкмене. Ви ж знаєте, навіщо ми тут зібрались.

— Так швидко? — стривожився Вінкмен. — Але ж це справжня зброя хрестоносців! Французький «есток»! У ньому міститься давній Спектр або Примара — дух сарацина, якого було вбито цим мечем. Рідкісна річ...

— Цього разу вона не цікавить мене, — відповів молодик. — У мене таких уже кілька. Покажіть нам дзеркало, про яке ми чули так багато. Ви згодні, панове?

Він озирнувся. Бородань кивнув, чоловіку смугастому костюмі схвально махнув рукою.

— Бачите, Вінкмене? — провадив молодик. — Покажіть нам цю річ!

Усмішка на обличчі Джуліуса Вінкмена нітрохи не змінилась, проте очі за скельцями пенсне примружились: