Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Замок за багато років заіржавів, а двері перекосились. Ми штовхнули їх — і освітили нашими ліхтариками простору покинуту кімнату з низькою стелею й шаром сміття на потрісканому лінолеумі. Там стояли столи й табуретки, по стінах видніли написи, смерділо гнилою деревиною. Десь унизу було чути шум води.

Ми увійшли, тягнучи за собою шлейф тютюнового диму. Джейкобс із нами не пішов. Він залишився сидіти на пеньку, втупившись у власні коліна.

Тримаючись укупі, ми зосередились на своїх Талантах. Я знову почула схлипування — тепер уже гучніше. Ми вимкнули свої ліхтарики, щоб швидше виманити привида: минуло багато часу, перш ніж ми побачили невеличку світлу постать, що кралася віддалік, у кінці проходу, який вів углиб млина. Коли ми знов увімкнули ліхтарики, в проході вже нікого не було.

Я повернулася, щоб доповісти про нашу знахідку.

— Пол і Джуді кажуть, що привид схожий на малу дитину. Більше нічого додати не можу. Він ледве помітний і майже не ворушиться.

Агент Джейкобс змахнув попіл на траву:

— Він не звертався до вас? Не пробував наблизитись?

— Ні, сер. Дехто з нас вважає, що це слабка форма Першого Типу. Можливо, відлуння якоїсь дитини, що колись працювала тут...

— Що ж, гаразд. Спробуйте відігнати його залізом. Тоді ви зможете знайти Джерело.

— Так, сер. Тільки...

— Що таке, Люсі?

— Щось тут... не так. Мені це не подобається.

Кінчик сигарети спалахнув у темряві червоним, коли Джейкобс поволі затягся тютюном. Як і завжди, його руки трусились, а в голосі було чути роздратування:

— Не подобається? Звичайно. Це ж дитячий плач. А щось іще ти чула?

— Ні, сер.

— Може, ще чийсь голос? Якогось іншого, дужчого Гостя?

— Ні...

То була правда. Більше я не почула нічого небезпечного. Усе, що стосувалось привида, було кволе й тихе. Ледве помітне — і звук, і постать... Звичайнісінька мізерна Тінь. Ми змогли відчути це тричі поспіль. Та мені все одно було тривожно. Мені не подобалось, як цей привид меншає — ніби згортається...

— А що кажуть інші? — питав далі Джейкобс.

— Вони думають, що це легка справа, сер. Їм кортить мерщій упоратися з Гостем. Та, як на мене, тут щось не те...

Я почула, як він совається на пеньку. В гіллі зашурхотів вітер.

— Я можу наказати їм повернутись, Люсі. Але твоїх непевних відчуттів тут замало — потрібна вагома причина.

— Ні, сер... Усе гаразд. — Я зітхнула й нерішуче спитала: — Може, ви підете зі мною? Мені цікава ваша власна думка...

Запала важка мовчанка.

— Просто виконуй свою роботу, — обізвався нарешті Джейкобс.

Усі інші палали нетерпінням. Коли я подала їм знак, вони вже зайшли далеко в прохід — з піднятими рапірами й соляними бомбами напоготові. Проте далека світла пляма відчула наближення заліза. Вона здригнулась і зменшилась, замерехтіла — мов зображення в старому телевізорі — й вирушила туди, де прохід повертав убік.

— Тікає! — загукали мої товариші.

— Зараз зникне!

— Не зводьте з нього очей! Ми не можемо загубити його!

Якщо не вдасться помітити точку зникнення Гостя, це серйозно утруднить пошук Джерела. Тому вони так і рвалися вперед. Діставши рапіру, я кинулася за ними. Тінь так зменшилася, що мала от-от щезнути. Усі мої тривоги тепер видавалися безглуздими.

Маленький, як дитина, привид підскочив і пропав за рогом. Мої товариші помчали за ним навздогін; я поспішала за ними. Та не встигла я підійти до повороту, як яскравий спалах плазми вдарив у стіну переді мною. А потім заскрипіло залізо й вибухнув самотній магнієвий вогонь. У його світлі я помітила, як моторошна тінь росте. Стало темно.

І тоді всі закричали.

Я озирнулася назад, у прохід, на відчинені двері. Навіть на такій далекій відстані я помітила червону цятку запаленої сигарети.

— Сер! Пане Джейкобсе!

Мовчанка.

— Сер! Допоможіть нам! Сер!

Цятка спалахнула, ніби Джейкобс зітхнув. Та жодної відповіді не було. Він не поворухнувся. Вітер ревнув і промчав проходом з такою силою, що мало не збив мене з ніг. Стіни млина заходили ходором, двері зачинились.

Я спересердя вилаялась у темряві. Тоді взяла з пояса каністру, підняла рапіру й побігла до повороту — туди, де лунали крики.

* * *

Після того, як оголосили результати розслідування, родичів загиблих агентів так обурила поведінка Джейкобса, що вони подали на нього в суд. Та це ні до чого не призвело. Він переконував, що діяв відповідно до повідомленої мною інформації про силу привида. Так само він стверджував, що не чув моїх волань про допомогу, — як і інших звуків зсередини млина, аж поки я врешті вибила шибку на горішньому поверсі й безпечно впала з даху. Він присягався, що не чув нічиїх криків.

Я посвідчила, що намагалась пояснити свою тривогу, але все-таки мусила визнати, що не відчувала нічого конкретного. Слідчий у підсумку зауважив, що це — суттєва хиба моєї доповіді, яка мала містити точніший опис сили Гостя. Поліція зійшлася на версії «нещасний випадок» — типовій для таких обставин. Родичі загиблих одержали виплати з «Фонду Фіттес» і маленькі таблички з іменами на міському майдані — на пам’ять про їхніх дітей. Млин було зруйновано, а місце, де він стояв, засипано сіллю.