Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Ми з Мері перезирнулися. Змалку нас лякали тим, що може статись, якщо ми залишимось надворі поночі. Мері заплакала.

— Не бійся, — сказала я. — Ще рано. Вони ще кволі, як немовлята. Та й навряд чи вони є тут довкола.

— Я не через те, — хлипала сестра. — Мама! Вона відлупцює мене!

— І мене теж.

— Я ж старша! Мене вона страшенно відлупцює! А тобі, Люсі, нічого не зробить!

Правду кажучи, тут я сумнівалась. Мати прала білизну дев’ять годин на день — і до того ж руками, які від цієї роботи скидалися на два свинячі окости. Один її ляпанець означав, що наші сідниці після того болітимуть цілий тиждень. Ми поспішали додому в понурій мовчанці.

— Це мама кличе нас? — зненацька запитала я.

— Що?

— Це мамин голос?

Мері прислухалася:

— Нічого не чути. До нашого дому ще кілька миль!

То була правда. До того ж примарний, тонкий голос, який я почула, лунав не з міста.

Я оглянула луки та річку, що трохи далі пропадала між пагорбами. Мені здалося, що я бачу далеко, в заростях очерету, чиюсь постать — темну, криву, мов городнє опудало. Я помітила, що постать зрушила з місця — не дуже швидко, хоча й не надто повільно, саме з таким розрахунком, щоб опинитись на дорозі перед нами.

Мені аж ніяк не хотілося зустрічатись із цією особою — хто б то не був. Я грайливо штовхнула ліктем сестру:

— Ану, біжімо наввипередки! А то я вже змерзла...

І ми побігли. Через кожні кілька ярдів я підстрибувала, щоб озирнутись — чи не намагається цей «невідомо хто» спіймати нас. А може, він уже мчить сюди, ламаючи очерет? Та врешті ми виявились моторніші — і нарешті безпечно дісталися сходів, що вели до міста. Коли я ще раз озирнулася, то побачила лише одноманітний сірий простір лугів — біля вигину річки не було нікого, й нічий голос не кликав нас з очерету.

Пізніше, коли мої сідниці перестали боліти, я сказала матері про примарну постать — і у відповідь почула історію про тутешню жінку, яка через нещасне кохання наклала на себе руки й повернулася, коли мати була ще дівчатком. Її звали Пенні Нолан. Вона продерлася крізь очерет, кинулася в річку й потонула. Характерний зразок Другого Типу, як ви бачите. Найгірше, одначе, було те, що селяни пізньої години верталися повз те місце додому з поля. Наступного року агент Джейкобс марно привіз туди купу заліза, шукаючи Джерело, проте так і не знайшов його. Отож Пенні Нолан, радше за все, досі никає там. Люди врешті стали ходити іншою дорогою, а поле більше не обробляли. Зараз це чудова лука, де росте безліч польових квітів.

* * *

Цей випадок запевнив, що в мене є справжній Талант. Мати з нетерпінням чекала, коли мені буде вісім років, а тоді відвела мене до агента — до його контори на міському майдані. Я потрапила туди саме вчасно — три дні тому один з оперативників загинув під час виконання завдання. Для мене все складалося якнайкраще: мати дістала мою першу тижневу платню, я — свою першу роботу, а агент Джейкобс — нового стажера.

Мій начальник був високий, сухорлявий добродій, що працював в окрузі вже понад двадцять років. Городяни ставилися до нього з повагою, що межувала з шанобливістю, а він намагався уникати їх — із професійних міркувань, і заради підтримки своєї містичної аури. Він мав сірувату шкіру, гачкуватий ніс і чорну бороду, носив старомодний чорний, як у трунаря, костюм. Майже увесь час палив сигарети, завжди мав у кишені піджака залізні стружки й ніколи не міняв свого вбрання. Його рапіра була пожовкла від слідів ектоплазми.

Тільки-но спадали сутінки, він відряджав п’ятьох чи шістьох своїх юних оперативників патрулювати округу; їхнім обов’язком було вмикати сигнал тривоги, а якщо все спокійно, перевіряти публічні місця. Старші агенти, які вже склали свої тести Третього Ступеня, носили рапіри та робочі пояси; молодші, як я, — лише торбини. Мені це видавалося справді дивовижним — стати частиною такої добірної, поважної компанії на чолі зі славетним паном Джейкобсом, і гордовито походжати в форменій гірчично-жовтій куртці.

Наступні місяці я вчилася змішувати сіль і магній у правильних пропорціях, користуватися залізними стружками відповідно до сили привида. Допомагала оперативникам пакувати їхні торбини, перевіряла ліхтарі, лампи й ланцюги. А ще — полірувала рапіри, готувала на всіх чай і каву. А коли вантажівки привозили замовлення з лондонської компанії «Світанок», я перебирала соляні бомби й каністри і розставляла все по полицях.