Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Грецький Вогонь, безперечно, — штучка хороша. Суміш заліза, магнію й солі — відразу три способи подолати вашого Гостя. Розпечене залізо й сіль розітнуть сутність привида, доки запалений магній завдаватиме йому дикого болю. Однак (тут і є хитрість) Грецький Вогонь розгоряється надто швидко — й підпалює не лише Гостя, а й усе довкола. Тому «Посібник Фіттес» радить не користуватися ним у приміщеннях — залежно від контролю над ситуацію.

Наша ж ситуація являла собою кабінет, захаращений паперами, й дуже мстивого духа. Ви могли б назвати таку ситуацією хоч трохи «контрольованою»?

Аж ніяк.

Почулося болісне й люте виття. Вітер у кімнаті, який уже вщух, несподівано повіяв з новою силою. Підпалені папери знялися в повітря й полетіли просто мені в обличчя. Я відбивалась від них, стежачи за їхнім вихором, керованим чиєюсь невидимою волею. Папери ширяли кімнатою, сідаючи на книжки й полиці, на стіл і штори, на клапті шпалер, на висохлі теки й листи, на запорошені сидіння стільців...

Наче зорі в сутінках, спалахували сотні вогників — один за одним, які вмить більшали й заповнювали все довкола.

Локвуд підхопився; його одяг і волосся пахли димом. Відкинувши нарешті пальто, він ухопив рапіру — блиснуло срібло. Його очі втупились у темний куток кімнати. Там, серед вихору паперів, привид повертав собі давнішу подобу.

— Люсі! — Локвуд намагався перекричати виття вітру. — План «Е»! Тримаймося плану «Е»!

План «Е»? Який ще, в біса, план «Е»? У Локвуда було безліч цих планів. Який саме він має на увазі, здогадатися було важко — щомиті спалахували нові стоси часописів, вогонь дедалі дужчав, а вихід у коридор перегородила щільна димова завіса.

— Локвуде! — скрикнула я. — Двері!..

— Нема часу! Я відверну її увагу. А ти берися до Джерела!

То ось який він, план «Е»! Заманити Гостя якнайдалі від місця, де відбуваються вирішальні події! Локвуд уже зухвало і впевнено пробирався крізь димову завісу до примари, що завмерла в чеканні. Іскри кружляли в нього над головою, та він не помічав їх, ідучи вперед з рапірою напоготові. Він здавався беззахисним — і дівчина зненацька кинулась на нього. Локвуд відсахнувся, встигши в останню мить відбити рапірою простягнуту до нього примарну руку. Довге бліде волосся дівчини перемішалося з димом, що обступав їх зусібіч. Локвуд відвертався, нападав, розтинав туманний серпанок. Його зброя від швидких порухів перетворилась на розпливчасту пляму. Під її захистом він перебував у безпеці і відводив привида якнайдалі від димаря й зруйнованої стіни.

Інакше кажучи, в мене з’явився шанс. Я рушила вперед, змагаючись із шаленим вітром. У повітрі було чути майже людський крик. Іскри летіли мені в обличчя, розгоряючись яскравіше, коли я проходила мимо. Гнів вітру дужчав. Та я поволі, хоч і з зупинками, просувалася своєю дорогою.

Книжкові полиці біля димаря охопило полум’я. Вогненні струмені бігли підлогою, наче ртуть. Поверхнею тиньку пливли червоногарячі блискітки. Проте отвір у стіні досі повнився темрявою: я ледве могла розгледіти те, що було всередині. За вуаллю з павутиння я бачила моторошну усмішку без вуст.

Таке видовище ніколи не буває приємним. Воно відвертає увагу від роботи. Я труснула срібною сіткою, яку досі тримала в руці.

Ближче, ближче... крок, ще крок... Тепер уже зовсім близько. Я могла б подивитись їй просто в очі, якби схотіла, та чомусь старанно відводила погляд. Я помітила навіть маленьких павучків, що сиділи в павутинні — як це було, вочевидь, завжди. Несподівано на кощавій шиї блиснуло щось яскраве.

Тоненький золотий ланцюжок.

Я підійшла до отвору, тримаючи напоготові сітку, й зупинилася серед ревища вітру й вогню. Якусь мить я повагалася, розгледівши в темряві золоте кольє. На ньому була якась підвіска — я змогла помітити її лише за блискіткою в страшній западині між сукнею та кістками грудної клітки. Колись давно руки живої дівчини застебнули на шиї це кольє — їй здавалося, що з ним вона матиме привабливіший вигляд. Минули десятиліття, а кольє досі було при ній — і по-давньому виблискувало, хоч мертва плоть під ним почорніла й висохла.

Жаль стиснув мені серце.

— Хто зробив це з тобою? — запитала я.

— Люсі! — Локвудів крик заглушив виття вітру.

Я обернулася — саме для того, щоб побачити як дівчина-привид кидається на мене крізь вогняну стіну. Скам’яніле обличчя, порожні очі, руки — витягнуті саме так, щоб лагідно пригорнути мене...

Насправді, звичайно, все було не так. Я сліпо занурила руки в зарості павутиння, порозганявши павуків. Спроба просунути сітку нижче зіткнулася з перешкодою у вигляді решток дощок в отворі. Дівчина була майже поряд. Я шалено подалася вперед, натиснувши всією вагою на уламок дошки, який відразу тріснув і зламався. Схлипнувши, я накрила сіткою сухе, м’яке, запилюжене волосся. Срібні ланки впали на голову й тіло, утворивши надійну клітку.

Тієї ж миті дівчина зупинилась. Вона завмерла в повітрі. Зітхнула, застогнала, затремтіла. Розпатлане волосся заховало її обличчя. Примарне світло, що оточувало її, тьмяніло й тьмяніло — аж поки згасло. Дівчина зникла, наче ніколи й не з’являлася тут.