Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Коли ми вивільнили достатньо місця, я дістала з торбини ще один пластмасовий горщик — і висипала з нього стружки вздовж дуги. Вийшло нерівне півколо, що витягалось від небезпечної частини стіни. Обидва кінці півкола я з’єднала прямою лінією — вздовж плінтусу, десь за ярд від нього: якщо посиплеться тиньк, залізна дуга вціліє. Коли я закінчила, всередині лінії залишалося багато місця й для нас обох, і для наших торбин. Тут було цілком безпечно — та ще безпечніше було б із залізними ланцюгами.

Я також перевірила своє давніше коло посередині кімнати. Кілька стружок прилипли до нашого взуття, поки ми ходили туди-сюди; довелося змахнути їх і повернути назад.

Локвуд зняв зі стіни малу й поклав її на стіл. Потім пішов на кухню й повернувся з двома ліхтарями. Час спостережень у темряві минув: настала пора діяти, а це потребувало світла. Він поставив ліхтарі на підлогу, всередині нашого півкола, увімкнув — на малу потужність — і спрямував промені на порожню стіну. Світло осяяло її, мов невеличку сцену.

Усе це забрало десь із чверть години. Нарешті ми встали пліч-о-пліч у залізному півколі: кишенькові ножики й ломики напоготові, очі прикуті до стіни.

— Хочеш, я розповім тобі своє припущення? — запитав Локвуд.

— Що ж, полякай мене.

— Її вбили в цьому будинку кількадесят років тому. Вона повернулася й довгий час поводилася спокійно. Аж ось пан Гоуп влаштував у цій кімнаті свій кабінет, і це потурбувало її. Можливо, тут є щось дороге для неї — те, чим вона опікується, що її утримує. Скажімо, одяг чи річ. Чи подарунок, який вона комусь обіцяла. Чи...

— Чи щось іще, — обірвала я його.

— Атож.

Отак ми стояли й дивилися на стіну.

4

Відтоді, як Маріса Фіттес і Том Ротвел проводили свої славетні розсліди — тобто з перших років виникнення Проблеми, — пошук Джерела духа, що повернувся, став основою роботи будь-якого агента. Звичайно ж, усе інше ми теж робили як слід: допомагали створити захист для мешканців будинку й надавали поради господарям. Ми ставили соляні пастки в садках, стелили залізні смуги на порогах, підвішували залізо над колисками, роздавали всім лавандові палички, ліхтарі та інші повсякденні захисні засоби. Проте суть нашої ролі, нашої діяльності завжди була однакова: виявити особливе місце чи річ, пов’язані з певним неспокійним духом.

Ніхто не знає, які вони — ці Джерела. Дехто стверджує, що Гості містяться в них, інші — що це лише сліди на межі світів, де відбулося насильство чи вибух почуттів. Агенти не мають часу на такі міркування. Ми надто заклопотані спробами уникнути дотику привидів, щоб сушити собі голови філософією.

За словами Локвуда, Джерелом могло бути що завгодно. Скажімо, точне місце злочину або річ, яка безпосередньо стосується раптової смерті: цілком можливо, що це щось дороге для Гостя — за його життя. Проте найчастіше (73 відсотки випадків, згідно з дослідженнями Інституту Ротвела й за «Посібником Фіттес») це «особисті органічні рештки». Розумієте, що це значить? Не зрозумієте, поки не побачите самі.

Саме цим ми, власне, тепер і займалися.

Хвилин з п’ять ми дивилися на порожню середину стіни. Шпалерам було кількадесят років, про що свідчили сліди засохлого клею. Ми легко зрізали їх своїми ножами. Деякі клапті шпалер розлізалися просто в наших руках, інші падали до ніг, як велетенські бганки шкіри. Тиньк, що відкрився нам, був блідо-рожевий, укритий плямами й помаранчево-бурими залишками шпаклівки. Це трохи скидалося на шинку, підсмажену в сухариках.

Локвуд узяв один ліхтар і підніс його до нерівної поверхні. Він крутив ліхтарем туди й сюди, стежачи, як на стіні ворушаться тіні.

— Отут був отвір, — сказав він. — Досить великий. Хтось замурував його. Бачиш, Люсі, тут тиньк іншого кольору?

— Бачу. Гадаєш, ми зможемо знову відкрити його?

— Навряд чи це важко. — Він зважив у повітрі ломик. — Усе гаразд?

Я озирнулася. Крім малого кола навколо ліхтаря, вся кімната потопала в пітьмі. Ми були єдиним острівцем світла в морі темряви. Я нічого не чула, однак тиша аж давила на мої вуха: я відчувала, як вона поволі росте.

— Зараз усе тихо, — відповіла я. — Проте це ненадовго.

— Тоді — швидше.

Тиньк затріщав під його ломиком. Потік крихт водоспадом полинув на підлогу.

Через двадцять хвилин увесь наш одяг був у білих плямах від тиньку, носаки черевиків аж грузли в купі уламків під стіною. Проламаний нами отвір був завбільшки з половину мого зросту й завширшки з дорослого чоловіка. За ним видніло грубе, темне дерево, всіяне старими цвяхами.

— Ніби дошка, — з напускною безжурністю зауважив Локвуд. На його чолі виблискував піт. — Передня частина коробки, шафи чи ще чогось подібного. Здається, Люсі, що нею затулили всю порожнину всередині стіни.

— Так, — погодилась я. — Тільки не забудь про стружки.