Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

— Річ у тім, — вів далі Локвуд, — що я не бачу, як ця перша смерть могла вплинути на долю Гоупів. Вони жили тут лише два роки, авжеж? Виходить, прояви, які ми відчуваємо, не можуть бути...

— ... викликані її чоловіком? — вигукнула я. — Звичайно, не можуть!

Запала коротка мовчанка. Нарешті він звернув на мене увагу.

— Що?

— Я кажу тобі — це не чоловік, Локвуде! Ходи негайно сюди!

Як ви помітили, я облишила свої спроби поводитись невимушено — через те, що дівчина-привид уже пропливала крізь двері. Нігті на її тонких блідих ногах були довгі й криві.

Обома руками я потяглася до пояса. Однією вхопилася за руків’я рапіри, другою — за каністру з Грецьким Вогнем. Насправді не варто користуватися спалахами магнію в домашніх умовах, та зараз вибору в мене не було. Мої холодні, але чомусь спітнілі пальці ковзнули по металу.

Зліва щось ворухнулось. Краєм ока я помітила, як біля сходів з’явився Локвуд. Він теж закляк. «О-о...» — тільки й промовив він.

Я похмуро кивнула:

— Отож. Наступного разу, коли я кликатиму тебе на допомогу, зроби ласку приплентатися сюди вдвічі швидше.

— Пробач. Як на мене, ти й сама тут добре даєш собі раду... Вона щось казала?

— Так.

— І що ж вона сказала?

— Сказала, що змерзла.

— Скажи у відповідь, що ми можемо допомогти їй. Тільки не хапайся за зброю — це все тільки зіпсує.

Дівчина підпливла ще ближче. Я, звичайно, почала витягати рапіру.

— Скажи, що ми можемо допомогти їй, — повторив Локвуд. — Можемо знайти все, що вона загубила.

Я так і зробила — якнайупевненішим голосом. Це ні до чого не призвело. Привид не зменшився, не випарувався, не зник — не зробив нічого, що передбачає «Посібник Фіттес» у разі, коли ти переконаєш привида в своїй допомозі.

— Я змерзла, — знову прошепотів голос. А потім додав гучніше: — Загубилась і змерзла.

— Що це було? — спитав Локвуд. Він добре бачив дівчину, але не міг її почути.

— Ті самі слова. До речі, Локвуде, її голос не схожий на дівочий. Він глухий і низький, лине наче з могили.

— Шкода, еге ж?

— Отож. Доведеться скористатися цим. — Я витягла рапіру. Локвуд зробив те саме. Ми мовчки стояли навпроти привида. Ніколи не слід нападати першим — краще зачекати, приховуючи свої наміри. Подивитись, куди привид вирушить і що він робитиме. Стандартна поведінка під час нашої роботи. Зараз дівчина підібралася так близько, що я могла виразно розгледіти її довге біляве волосся, яке огинало шию й спадало вниз; бачила родимки й бородавки на шкірі. Мене завжди дивувало, що риси мертвої людини можуть бути такі точні. Джордж називав це «волею до існування» — відмовою прощатися з колишнім земним життям. Зрозуміло, що не всі привиди обирають такий шлях. Це залежить від самої людини, від того, як саме вона зустріла свій кінець.

Ми чекали.

— Ти бачиш її обличчя? — спитала я. Локвудів погляд завжди був пильніший за мій.

— Ні. Воно під вуаллю. А от тіло... дуже яскраве. Думаю, що...

Він замовк. Я підняла руку. Від голосу, який пролунав цього разу, затремтіло повітря.

— Я змерзла, — прошепотіла дівчина. — Змерзла й загубилася. Змерзла й загубилася... й померла!

Світло, що оточувало дівчину, враз спалахнуло і розвіялось. З-під темної вуалі на мить виступило обличчя. Я скрикнула. Світло згасло. Чорна тінь посунула на мене, простягти кощаві руки. Крижане повітря вдарило мені в лице, штовхаючи до сходів. Я стулила вуста й позадкувала до краю верхньої сходинки. Упустивши рапіру, я відчайдушно намацала рукою ріг стіни. Під шаленими поривами вітру я вже висіла над порожнечею; кінчики моїх пальців ковзали по гладеньких холодних шпалерах. Привид підійшов майже впритул. Ще трохи — і я впаду.

Аж тут між нами опинився Локвуд. Його рапіра накреслила в повітрі химерний візерунок. Привид позадкував, затуливши руками обличчя. Локвуд далі замахав рапірою, утворивши довкола себе справжню стіну з блискучого заліза. Привид відсахнувся й поплив назад до кабінету. Локвуд помчав за ним.

Сходи спорожніли. Вітер ущух. Чіпляючись за стіну, я сіла на верхню сходинку й уткнулася головою в коліна. Волосся затуляло мені очі, одна нога звісилась зі сходів.

Поволі, похмуро я потяглася за рапірою. Тупий біль пронизав мені плече, тільки-но я ворухнула рукою.

Локвуд повернувся. Він нахилився до мене, його спокійні очі далі вивчали пітьму коридору.

— Вона зачепила тебе?

— Ні. Куди вона втекла?

— Я покажу тобі. — Він допоміг мені встати. — Люсі, ти певна, що з тобою все гаразд?

— Цілком. — Я відгорнула назад волосся й хутко причепила рапіру назад до пояса. Плече ще трохи боліло, та все інше було як слід. — Що ж, погляньмо, що тут є, — провадила я, рушаючи до кабінету.

— Зачекай. — Локвуд зупинив мене, схопивши за руку. — Тобі треба перепочити.

— Я вже перепочила.

— Ти сердишся. Так не можна. Привид напав тільки на тебе. Мене це теж здивувало.

— Ти не впустив рапіру. — Я відштовхнула Локвудову руку. — Ми просто марнуємо час. Коли вона повернеться...