Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

— Вона не звернула уваги на мене. Вона намагалася штовхнути тебе зі сходів. Тепер, здається, ми знаємо, хто допоміг упасти панові Гоупу. Тому насамперед заспокойся, Люсі. Твоя злість її живить, надає їй сили.

— Знаю, — не дуже ласкаво буркнула я. — Тоді заплющила очі, глибоко вдихнула, зосередилась — так, як радить «Посібник Фіттес», щоб опанувати себе й стримати свої емоції. За кілька секунд це мені вдалося. Я скинула свою лють із себе, як змія — стару шкіру.

Тоді я знову прислухалась. Із дому не линуло жодного звуку. Проте ця тиша була важка й гнітюча, мов снігопад. Я відчувала, що за мною спостерігають.

Коли я розплющила очі, Локвуд терпляче ждав мене серед темряви коридору, застромивши руки в кишені пальта. Його рапіра знову була на поясі.

— Ну, як? — запитав він.

— Мені вже краще.

— Злість минула?

— Без жодного сліду.

— Чудово. Та якщо ти не певна, ми підемо звідси просто зараз.

— Нам не можна звідси йти, — спокійно заперечила я. — І я скажу тобі, чому. Дочка пані Гоуп більше не пустить нас до цього будинку. Вона гадає, що ми надто молоді. Якщо ми не впораємось до ранку, вона відмовиться від наших послуг — і звернеться до «Фіттес» чи «Ротвела». Нам потрібні гроші, Локвуде. Ми повинні все скінчити зараз.

Локвуд не поворухнувся.

— Найчастіше, — відповів він, — я погоджуюся з тобою. Та сьогодні ситуація змінилася. Це не просто бідолашний старий, що турбує свою вдову. Це небезпечний привид-убивця. І тобі відомо, які вони — ці привиди. Тому, якщо ти не опанувала себе, Люсі...

Хоч яка спокійна та впевнена я була, мене ці слова трохи роздратували.

— Он як, — протягла я. — То, виходить, усі проблеми тут через мене?

— Про що це ти? — насупився Локвуд.

— Хоча б про залізні ланцюги.

Він вибалушив очі:

— Облиш! Навряд чи...

— Залізні ланцюги — стандартне знаряддя будь-якого агента, Локвуде. Вони — головний елемент захисту від потужного Другого Типу. А ти забув узяти їх із собою!

— Лише тому, що Джорджеві заманулося змастити їх! До речі, за твоєю пропозицією.

— То тепер це, виходить, моя провина?! — вигукнула я. — Справжній агент радше забуде власні штани, ніж ланцюги! А ти якось примудрився це зробити. Ось чому тобі так кортить швидше все закінчити. Взагалі, дивна річ, що ми взяли з собою хоч щось. Адже Джордж радив нам не ходити сюди. Він хотів спочатку більше дізнатися про будинок. Аж ні — ти завжди командуєш ним!

— Атож! Так я й роблю, бо я тут головний. Це моє завдання...

— ...приймати помилкові рішення? Так-так, твоя правда!

Ми стояли, згорнувши руки й спопеляючи одне одного очима крізь пітьму — в коридорі другого поверху, в будинку з привидом. Аж тут немовби зійшло сонце: Локвуд лагідно всміхнувся.

— То що там з твоєю злістю, Люсі?

Я пирхнула:

— Так, я сердита. Тільки цього разу — через тебе. Це інша річ!

— Як на мене — навряд, але щодо грошей ти маєш рацію. — Він ляснув у долоні: звук вийшов глухий, бо його руки були в рукавичках. — Ти виграла. Джордж цього не схвалив би, але ми все-таки спробуємо. Поки що я відігнав її, а це надасть нам змогу перепочити. Якщо не гаятимемось, то владнаємо все за півгодини.

Я нахилилась і підняла торбини:

— Краще покажи мені, куди вона сховалась.

* * *

Це місце виявилось біля дальшої стіни кабінету — порожнина між двома полицями, захаращеними книжками. Завдяки рівному світлу наших ліхтариків ми помітили, що шпалери там не просто старі, а радше стародавні — вони вицвіли, посіріли з часом і трохи відходили від поверхні стіни. Пишні розпливчасті троянди тяглися від підлоги до стелі косими лініями.

Посередині порожнини висіла кольорова геологічна мапа Британських островів. Майже до колін височіли стоси геологічних часописів, на яких лежали ще й кілька геологічних молотків. Моя професійна спостережливість підказала мені, що пан Гоуп, напевно, був за фахом геолог.

Перевіривши зусібіч книжкові полиці, я помітила, що стіна в цьому місці трохи виступає.

— Старий димар, — зауважила я. — То вона сховалася тут?

— Вона поволі розвіювалась, аж поки дісталася до стіни... Гадаю, що так. Джерело в стіні — це вже цікаво!

Я кивнула. Так, справді цікаво. Природна порожнина, достатня для того, щоб будь-кому сховатися в ній.

Ми заходилися розгрібати часописи — їх доводилося брати оберемками й переносити в інший бік кабінету. Нам був потрібен простір. Локвуд хотів зберегти коло, яке я зробила, щоб мати змогу без перешкод дістатися до нього від стіни, де ми працювали. Тому ми звалили більшість часописів просто біля дверей, а деякі навіть у коридорі. Тягаючи папери, я раз по раз зупинялась і дослуховувалась, проте в будинку було тихо, як у вусі.