Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Він недбало простяг руку до носовичка, що накривав невідому річ, і після церемонної паузи відгорнув його.

На столику стояв низенький циліндр із товстого чистого скла, запечатаний угорі червоним пластиковим корком. Ближче до верхівки на ньому були маленькі рукоятки; все це нагадало мені великі скляні бутлі, в яких батько звичайно приносив додому пиво. Крім бурої рідини, в циліндрі клубочилась хмарка якогось масного жовтавого диму, що увесь час потихеньку переміщувався. Всередині цієї хмарки ховалося щось велике й темне.

— Що це таке, по-вашому? — запитав Локвуд.

Я схилилася нижче, роздивляючись прилад. Я помітила, що корок має кілька захисних країв і подвійне ущільнення. Збоку на склі було крихітне клеймо: два променисті сонечка.

— Сріблясте скло, — відповіла я. — Виготовлене корпорацією «Світанок».

Локвуд лагідно всміхнувся. Я нахилилася ще ближче й постукала нігтем середнього пальця по скляній поверхні. Дим ніби прокинувся, розпливаючись по краях посудини й дедалі густішаючи. Коли він трохи розвіявся, я помітила, що за річ лежить у склянці: потемнілий людський череп, затиснутий на самісінькому дні.

Дим тим часом курився, крутився, аж поки його частинки утворили моторошне обличчя з божевільними очима й роззявленим ротом. На якусь мить ці риси стали напрочуд виразними, затуливши череп під собою. Я відсахнулась. Обличчя втягло в себе рештки диму, що досі кружляли всередині циліндра, й заціпеніло.

Я кахикнула:

— Це склянка з привидом. Череп — Джерело, а цей привид з’єднаний з ним. На жаль, не можу точно визначити різновид — Примара чи Спектр.

Сказавши це, я зручніше вмостилась на стільці — так безжурно, ніби бачила привидів у склянках по кілька разів на тиждень. Насправді ж я зроду не бачила нічого подібного, і все це видовище неабияк мене приголомшило. Проте я не забувала про вереск попередньої дівчини — тож і сподівалася чогось подібного. До того ж раніше мені вже розповідали про такі склянки.

Локвудова усмішка вмить згасла — так, ніби він не знав, чи йому дивуватись, чи тішитись, чи сердитись. Нарешті задоволення перемогло.

— Так, усе правильно, — сказав він. — Чудово!

Знову накривши склянку носовичком, він з деяким зусиллям заховав її під стіл, геть з очей.

Гладкий юнак тим часом гучно сьорбав чай.

— Вона ж перелякана, — обізвався він. — Хіба ти не бачиш?

Я пропустила його зауваження повз вуха.

— Звідки у вас ця склянка? — поцікавилась я. — Мені відомо, що такі є лише в «Ротвела» та «Фіттес»!

— Усі запитання — потім, — відповів Локвуд, відкрив шухляду в чайному столику й дістав звідти маленьку червону скриньку. Зараз, коли ваша ласка, я перевірю ваш Талант. У мене тут є деякі речі. — Відкривши скриньку, він вийняв щось із неї й поклав на столик. — Скажіть-но мені, чи відчуваєте ви зараз щось надприродне?

То був простенький кухлик із старої білої порцеляни з рифленою основою й гострою щербиною на вушку. По вінцях кухлика розпливлася химерна біля пляма, що нижче, біля денця, перетворювалась на затверділий шар.

Я взяла кухлик, піднесла до очей, покрутила, легенько помацала пальцями поверхню.

Я слухала, чекала відлуння... І не почула нічого.

Це мені не сподобалось. Я стиснула кулаки, очистила свої думки від будь-яких перешкод, відсторонилась від далекого шуму автомобілів на вулиці, від сьорбання Джорджа, що сидів на кушетці... Спробувала ще раз...

Знову нічого.

Після кількох хвилин я не витримала.

— Пробачте. Я не можу тут нічого відчути.

— Так я й сподівався, — кивнув Локвуд. — Це кухлик від Джорджевої зубної щітки. Чудово. Ходімо далі.

Він узяв кухлик і жбурнув гладкому юнакові, який з веселим хихотінням підхопив його.

Мене аж обдало холодом, хоч я знала, що мої щоки палають. Пальці стиснули рюкзак — і я рвучко підхопилася.

— Я не для жартів сюди прийшла, — сказала я. — Вихід сама знайду.

— Ого! — обізвався Джордж. — Яка злюка!

Я поглянула на нього. Копиця волосся, розпливчасте обличчя, дурнуваті окуляри — все в ньому аж бісило мене.

— Авжеж, — процідила я. — Забирайся геть, бо зараз покажу тобі, яка я злюка.

— Цим я й займаюся, — моргнув у відповідь хлопець.

— Щось не видно.

— Це все через кушетку. Ніяк не можу з неї встати.

— Припиніть. Обоє,— мовив Ентоні Локвуд. — Це співбесіда, а не боксерський поєдинок. Замовкни, Джордже. Пробачте, панно Карлайл, що я засмутив вас: це був серйозний тест, який ви блискуче подолали. Уявіть лише, скільки кандидатів, з якими цього ранку ми проводили співбесіду, намололи небилиць про отруту, самогубство чи вбивство! Якби ці побрехеньки були правдиві, в цьому кухлику мали б мешкати чи не всі лондонські привиди. Сідайте, будь ласка... А що ви скажете про це?

Він дістав з шухляди три нові речі й поставив їх рядком навпроти мене: чоловічий годинник із золотим обідком і старим шкіряним ремінцем, клаптик червоної стрічки з мереживом і тоненький кишеньковий ножик із довгим лезом і руків’ям, оздобленим слоновою кісткою.