Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Моє обурення минуло. Це вже було справжнім випробуванням. Суворо позирнувши на Джорджа, я сіла й швидко оглянула всі три речі, щоб відчути їхню приховану сутність. Тоді — якомога старанніше — очистила свій розум і взяла ці предмети, один за одним, у руки.

Час минав. Нарешті я перевірила їх усі.

Скінчивши роботу й відвівши очі від речей, я побачила, що Джордж захоплено переглядає невідомо де роздобутий комікс, а Локвуд, як і перед тим, сидить, згорнувши руки, й дивиться на мене.

Я ковтнула прохололого чаю.

— Хтось із попередніх кандидатів подолав це завдання? — тихо спитала я.

— А ви як гадаєте? — всміхнувся Локвуд.

— У цих речей дуже непросте відлуння, — пояснила я. — Тому, напевно, ви й дістали їх разом. Вони однаково потужні, але багато чим відрізняються. З чого краще почати?

— Скажімо, з ножика.

— Гаразд. У цього ножика кілька суперечливих голосів: чоловічий сміх, пістолетні постріли... і ще, можливо, пташиний спів. Якщо з ним пов’язана смерть — а як на мене, вона мусила тут бути, — то не жорстока й не сумна. Цей ножик випромінює ласку, майже щастя... — Я поглянула на хлопця.

Локвудове обличчя не поворухнулось:

— А як щодо стрічки?

— Слід на стрічці слабший, ніж на ножику, — зауважила я, — але дужчий емоційно. Тут ніби чути плач, хоч і надто невиразний... Зате одразу відчувається смуток. Коли я взяла цю стрічку, мені аж стиснуло серце.

— А годинник?

Локвудові очі зупинились на мені. Джордж тим часом ліниво гортав свій комікс — «Дивовижні арабські ночі».

— Годинник... — Я глибоко зітхнула. — У нього відлуння не таке потужне, як у стрічки й ножика. Це наводить на думку, що їхній власник не помер — чи принаймні довго не носив його. Проте він, безперечно, пов’язаний зі смертю. З багатьма смертями. І це... не дуже приємно. Я чую гучні голоси... і крик... — Я здригнулась, побачивши, як мило ця штучка виблискує на столику. Кожна подряпина на золотистому корпусі, кожна зморшка на потертому ремінці сповнювали мене жахом. — Це огидна річ. Я не можу довго тримати її в руках. Не знаю, що саме сталося з цим годинником... і де ви його взяли, але його нікому не слід торкатись. Ніколи. Тим паче — на якійсь дурній співбесіді.

Я нахилилась, узяла два останні коржики й знову сіла. Поки я хрумтіла печивом, мене огорнула хвиля великої байдужості — і я охоче попливла за нею, дивлячись кудись у небо. Я втомилася до краю. Це була моя сьома співбесіда за останні кілька днів. Я зробила все, як уміла, і якщо цей Локвуд і цей бовдур Джордж не оцінять моїх зусиль по заслузі, то не варто цим і перейматися.

Запала довга мовчанка. Локвуд сидів, затиснувши долоні колінами, як священик на унітазі: очі втуплені в порожнечу, на обличчі болісний, стражденний вираз. Джорджева голова досі ховалась між сторінками коміксу. З цього я зрозуміла, що більше мені тут нема чого робити.

— Гаразд, — нарешті сказала я. — Можете не проводжати мене.

— Розкажи їй про «правило печива», — мовив Джордж.

Я обернулася до нього:

— Що?!

— Розкажи їй, Локвуде. Просто зараз, а то матимемо з нею халепу.

Локвуд кивнув:

— Правило полягає в тому, що кожен агент бере тільки по одному коржику — суворо по черзі. Це чесно й по порядку. По два коржики брати не можна — навіть у стресовій ситуації.

— Тільки по одному коржику?

— Так, ваша правда.

— Тобто ви хочете сказати, що берете мене на роботу?

— Звичайно, беремо, — відповів він.

7

Будинок № 35 на Портленд-Роу слугував водночас і домом, і штаб-квартирою для оперативників агенції «Локвуд і К°», і мав досить-таки химерний вигляд. Присадкуватий і майже квадратний зовні, він стояв на вершку невеличкого пагорба; його тилова частина височіла над нагромадженням цегляних мурів садка. Будинок мав чотири поверхи — якщо рахувати малесеньке горище й просторий підвал. Наші житлові кімнати містились на трьох горішніх поверхах, а в підвалі розташувалася контора — хоч насправді ця різниця була досить-таки непевною. У житлових кімнатах, скажімо, було безліч усіляких потаємних дверей, за якими ховались чи полиці зі зброєю, чи мішені, чи розкладні ліжка, чи величезні мапи Лондона, обтицяні різнобарвними шпильками. Тим часом підвал правив ще й за підсобне приміщення, де можна було повправлятись у фехтуванні рапірою; водночас над головою в тебе простягався мотузок із довгим рядом шкарпеток, збоку стояла коробка з сіллю для каністр, а в кутку завзято гула пральна машина.

Усе це мені дуже сподобалось — хоч не меншою мірою й спантеличило. Будинок — великий, повний по-дорослому дорогих речей, а самих дорослих ніде немає. Тільки Ентоні Локвуд, його помічник Джордж — а тепер ще й я.

Першого ж дня Локвуд показав мені дім. Розпочав з горища — з низенькою склепінчастою стелею. Там були дві кімнати — малесенька душова, де умивальник, душ і унітаз тулились один до одного, а ще гарненька спальня — досить простора для ліжка, шафи й комода. Навпроти ліжка напівкругле вікно виходило на Портленд-Роу: було видно навіть захисний ліхтар на розі вулиці.