Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Локвуд любив приймати нових клієнтів перед полуднем. Це давало йому змогу відпочити як слід після нічної роботи. Із своїми замовниками від завжди розмовляв у тій самій вітальні, де тривала моя співбесіда — саме там, де зручні канапки сусідували зі східними пастками на привидів, створювалась найкраща атмосфера для бесід, де буденне перегукувалось із химерним.

Уже в мій перший робочий день на Портленд-Роу на одинадцяту годину ранку до нас з’явився відвідувач — добродій років шістдесяти, з повнощоким жалібним обличчям; нечисленні ріденькі пасма волосся облямовували його лисий череп. Локвуд сів з ним до столика. Джордж улаштувався за письмовим столом, нотуючи їхню розмову у великому журналі в чорних палітурках. Я не брала участі в бесіді — просто сиділа на стільці в глибині кімнати, слухаючи, про що йдеться.

Добродій мав проблему зі своїм гаражем. Його онучка відмовлялася заходити туди — твердила, ніби бачила там моторошне. Проте вона, — зазначав старий, — надто вже ляклива дівчинка, тож навряд чи їй можна вірити. Саме тому він і вирішив порадитися з нами (говорячи це, добродій роздув щоки, щоб показати свою недовіру до всієї цієї історії).

— Скільки років вашій онучці? — якнайчемніше запитав Локвуд.

— Шість. Вона просто мала дурненька бешкетниця.

— Що ж вона розповіла про побачене?

— Я не зміг добитись від неї жодного розумного слова. Каже, ніби в гаражі, в кутку біля ящиків з-під чаю, стояв юнак. Дуже худий.

— Зрозуміло. Він стояв на місці чи рухався?

— Каже, ніби просто стояв на місці. Спочатку вона пробувала заговорити з ним, та він мовчав — тільки дивився на неї. Не знаю вже, як вона таке вигадала. Може, чула щось про Гостей на дитячому майданчику.

— Можливо, пане Поттере, можливо... А самі ви не помічали в гаражі нічого химерного? Чи не ставало там, скажімо, страшенно холодно?

Старий хитнув головою:

— Там завжди холодно... Але ж це гараж — чого від нього сподіватися? 1, перш ніж ви запитаєте, я сам скажу вам: там нічого не траплялося. Ніхто... ну, ви розумієте, — ніхто там не помирав. Цій будівлі лише п’ять років, і я завжди старанно замикаю її.

— Зрозуміло... — Локвуд стулив долоні. — А чи маєте ви вдома тварин, пане Поттере?

Старий здивовано заморгав і провів мізинцем по довгому пасму волосся, пересунувши його собі на чоло.

— Не розумію, яке це має значення.

— Мені просто цікаво: чи є у вас, наприклад, собаки або коти?

— У дружини є два сіамські коти. Молочно-білі. Пихаті худі тваринки.

— А вони часто заходять до гаражу?

Чоловік замислився:

— Ні. Їм там не подобається. Хоча там досить просторо. Я завжди думав, що їм просто не хочеться бруднити свої гарненькі кожушки, бо там усюди порох і павутиння.

Локвуд позирнув на старого:

— То у вашому гаражі багато павуків, пане Поттере?

— Еге ж, мабуть, ціла колонія. Вони плетуть павутиння швидше, ніж я його прибираю. Але ж цієї пори звичайно так і буває?..

— Не можу сказати. Що ж, я з охотою подивлюся на ваш гараж. Якщо вам зручно, то сьогодні ж, відразу після комендантської години. А тим часом я, на вашому місці, не підпускав би онучку до цього гаражу.

* * *

— Ну, що ви про це думаєте, панно Карлайл? — запитав мене Локвуд, коли ввечері ми їхали автобусом у східному напрямку.

То був останній рейс перед комендантським часом. Дорослих видно не було, зате в салоні юрмилися діти, що прямували на своє нічне чергування на фабриках. Одні дрімали, інші байдуже тупились у вікна. Їхнє спеціальне знаряддя — шестифутові палиці з залізними наконечниками — стояло й гримотіло при стояках біля дверей.

— Схоже ніби на слабкий Перший Тип, — відповіла я, — бо він стояв і не підходив до дівчинки. Але бути тут цілком певним не можна. — Я стиснула губи, відразу пригадавши крихітну світлу фігурку серед темряви Вайсбернського млина.

— Саме так, — відказав Локвуд. — Треба готуватися до найгіршого. До того ж старий сказав, що в гаражі повно павуків.

— Вам відомо про павуків, панно Карлайл? — запитав Джордж, що сидів попереду, і озирнувся на мене.

Це загальновідомий факт: якщо коти не терплять привидів, то павуки дуже люблять їх. Принаймні їх вабить емоційне випромінювання, що виходить від Гостей. Потужні Джерела — зокрема ті, що залишаються активними довгі роки, — часто бувають засновані багатьма шарами запорошеного павутиння, сплетеного різними поколіннями працьовитих павуків. Це одна з найперших речей, на які агенти звертають увагу. Стежки з павутиння часто ведуть до привида. Це знає кожен. Цілком можливо, що це знала й шестирічна Поттерова онучка.

— Так, — відповіла я. — Про павуків мені відомо.

— От і гаразд, — мовив Джордж. — Я просто хотів переконатись.