Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Ми висіли в східному районі великого сірого міста, недалеко від північного берега річки. Вузенькі вулички з терасами перед будинками були заповнені тінями від підйомних кранів у доках. У сутінках уже почали замикатись тутешні крамнички: заклади душевного зцілення, дешеві кіоски скупників заліза, контори самозваних продавців пасток на привидів з Кореї та Японії. Як і досі, в перші тижні мого перебування в Лондоні, мені від цієї пістряви паморочилось у голові. Люди зусібіч поспішали по домівках. На перехресті засвітився захисний ліхтар; на вікнах довкола опускалися жалюзі.

Локвуд попрямував у провулок. Клинок його рапіри блищав з-під довгого важкого пальта, поли якого підхоплював вітер. Ми з Джорджем тупотіли слідом за ним.

— Як і завжди, Локвуде, — зауважив Джордж, — ми надто поспішаємо. Ти ж не даси мені часу належним чином обстежити будинок і вулицю. Якби я мав хоч один зайвий день, то дізнався б чимало корисного.

— Так, тільки все це буде намарно, — відповів Локвуд. — Тут нема чого по-справжньому досліджувати. До того ж, я вважаю, панна Карлайл буде рада попрацювати з нами. Вона напевно почує щось цікаве.

— Бути Слухачем — небезпечна справа, — зауважив Джордж. — Пам’ятаєш ту дівчину, що працювала в «Епштайна й Гоукса» минулого року? Чудові вуха, неймовірне чуття! Тож вона збожеволіла від усіх тих голосів, що чула, — й стрибнула врешті в Темзу.

Я злегка всміхнулась:

— Маріса Фіттес мала такий самий Талант. Але вона нікуди не стрибала.

Ентоні Локвуд засміявся:

— Чудово сказано, панно Карлайл! А тепер замовкни, Джордж. Ми вже прийшли.

* * *

Будинок нашого клієнта виявився однією з чотирьох нічим не прикметних садиб, що розташувались посередині вулиці. То була типова сучасна споруда. До гаража — солідної цегляної будівлі — вели передні металеві двері й бічні дверцята, що з’єднували гараж із кухнею. Всередині стояли три старі мотоцикли на різних стадіях ремонту — головне захоплення пана Поттера. Ще там був довгий робочий стіл, полиці з інструментами вздовж стіни й величезна колона з ящиків з-під чаю, заповнених старими запасними частинами, колесами та розібраними двигунами.

Ми відразу помітили, що й стіл, і полиці з інструментами були досить-таки чисті, але простір довкола них аж потопав у легенькому серпанку свіжого павутиння. Його мерехтливі нитки обплутували ящики й звисали вниз, до підлоги. У світлі наших ліхтариків здоровенні павуки солідно поспішали в якихось власних, невідомих нам справах.

Кілька годин ми витратили на старанні виміри й спостереження. Джордж, зокрема, уважно нотував якнайменші зміни температури повітря, проте й без нього ми всі відчули, як у сутінках стає дедалі холодніше. Посилився й відчутний запах гнилизни. Десь ближче до півночі повіяло легким вітерцем: я відчула, як на моїй потилиці стало диба волосся. В дальньому кутку гаража, біля самісіньких ящиків, з’явилося легеньке видиво. Воно було нерухоме, схоже на примарну бліду чоловічу постать. Ми спокійно дивились на нього, тримаючи руки на робочих поясах, однак це було даремно — жодної загрози від цього привида не виходило. Хвилин через десять постать зникла. Повітря очистилось.

— Юнак, — зауважив Локвуд. — Убраний ніби в шкіряну уніформу. Хто може щось додати?

Я хитнула головою:

— Я, на жаль, нічого. Мій Зір не такий пильний, як ваш. Але...

— Цілком зрозуміло, що це таке, Локвуде, — перервав мене Джордж. — Я теж бачив уніформу, а це підтверджує мою думку, що з’явилася ще до того, як ми сюди увійшли. Цей будинок — досить новий. Сусідні — давніші, ще довоєнні. Колись на тім самім місці, де ми стоїмо, теж був інший, давніший, будинок. А тепер його немає. Чому? Бо під час війни в нього влучила бомба. Знищила й будівлю, й хлопця, якого ми щойно бачили. Цей привид — Втілення. Можливо, це вояк, що повернувся у відпустку додому, а його рештки спочивають десь у землі, в нас під ногами.

Він рішуче запхав свою ручку в кишеню штанів, зняв окуляри й протер їх футболкою.

Локвуд насупився:

— Ти так гадаєш? Можливо... Але я не знайшов тут жодного Смертного Вогню. — Він замислено потер підборіддя. — Якщо так, то наш клієнт буде не дуже задоволений, бо нам доведеться ламати підлогу.

Джордж степнув плечима:

— Авжеж. Привид хоче, щоб відшукали його кістки. Чого ще він може хотіти?

— Пробачте, — обізвалась я. — Я з вами не згодна.

Обидва поглянули на мене.

— Що? — перепитав Джордж.

— Я, звичайно, не бачила Гостя так чітко, як ви, — почала я. — Але помітила те, що ви проминули. Я чула голос — якраз перед тим, коли привид зник. Ви чули його? Ні? Ну, гаразд. Слова були дуже тихі, але цілком розбірливі. «Нема часу. Не перевіряйте гальма». І все. Він повторив це двічі.

— І що ж це означає? — нетерпляче запитав Джордж.

— Це означає, — відповіла я, — що Джерело може бути не під будинком, а привид — ніяке не Втілення. Я думаю, що річ в одному з цих ящиків. Що в них лежить?

— Непотріб, — відказав Джордж.

— Уламки двигунів, — додав Локвуд.