Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

На наше щастя, ніхто з подружжя Гоупів не був хорошим садівником. Вони дозволили кущам розростися, стати великими й розложистими, густими й високими. Саме це й затримало наше падіння, коли ми проломилися крізь горішнє гілля, провалилися крізь долішнє й дивним чином уникли болісного удару об землю. Наш одяг розірвався, шкіра геть подряпалась, та, на щастя, не сталося гіршого — ми не скрутили собі в’язи й не загинули.

Вогонь із димаря вже бив снопом, розкидаючи струмені полум’я на всі боки. Я сиділа, безтямно дивлячись уперед, доки хтось накладав пов’язку мені на руку. Я думала лише про оту дівчину в стіні. Тепер від неї залишшилося ще менше...

Яке безладдя... і все через мене. Нам узагалі не слід було битися з цією дівчиною-привидом. Ми могли піти — ні, ми мусили піти відразу, як тільки дізнались, яка вона небезпечна. Локвуд так і зробив би, та я переконала його залишитись і закінчити роботу. І ось до чого призвело це рішення...

— Люсі! — я почула Локвудів голос. — Прокинься! Тебе хочуть відвезти до лікарні. Тобі потрібна допомога!

— А... а ти? — Один бік мого рота так розпух, що мені важко було говорити.

— Мені тут треба з деким переговорити. Потім я наздожену тебе.

Ліве моє око геть заплющилось, праве бачило дуже розпливчасто. Серед лікарів ніби стояв якийсь чоловік у темному вбранні, та я не була в цьому впевнена. Мені допомогли встати й повели геть.

— Локвуде! Це все я винна...

— Дурниці. Це я за все відповідальний. Не хвилюйся. Побачимось пізніше.

— Локвуде!..

Та він уже зник серед туману й полум’я.

* * *

У лікарні мене швидко підлатали. До світанку мої рани промили й зашили. Права рука висіла на перев’язі. Мені було боляче й тужно, хоч я нічого й не зламала — хіба що трохи підвернула ногу. Одне слово, відбулася досить-таки щасливо. Мене хотіли залишити в палаті для обстеження, та з мене вже й так було занадто. Лікарі, звичайно, наполягали, але ж я була агентом — і це надало мені деяку перевагу. Вже вранці мене відпустили.

Я повернулась на Портленд-Роу, коли тільки-но вимкнули захисні ліхтарі — я ще чула від них електричне гудіння. У нас світло було увімкнено лише в конторі — в підвалі; горішні поверхи потопали в темряві й тиші. Я не мала ні сил, ні бажання шукати ключі, тож зморено притулилася до дверей і подзвонила.

На сходах залунали хуткі кроки. Двері рвучко відчнилися. За ними стояв Джордж — розчервонілий, з виряченими очима. Його волосся було розпатлане більше, ніж звичайно, а одяг — той самий, що й учора.

Побачивши моє подряпане й розпухле обличчя, він пропустив крізь зуби скрушне зітхання, але не сказав нічого. Лише мовчки впустив мене й спокійно замкнув за мною двері.

У вестибюлі було темно. Я проминула кришталевий череп, що лежав на столику для ключів, і увімкнула світло. Ліхтар оточив нас блідим ореолом світла — з вишкіреним черепом у центрі. Я байдуже дивилась на всячину, розкладену на книжковій полиці: горщики, маски, порожні гарбузи, які — якщо вірити Локвудові — тубільці носили замість штанів.

Локвуд...

— Де він? — спитала я.

Джордж досі стояв біля дверей. Скельця його окулярів відбивали світло ліхтаря, тож його очей ніяк не могла розгледіти. На шиї в нього пульсувала вена.

— Де він? — повторила я.

Джордж відповів так тихо, що я ледве розчула його:

— У Скотленд-Ярді.

— У поліції? Я думала, що він у лікарні.

— Він був там. Його викликав ДЕПРІК.

— Чому?

— Звідки я знаю? Мабуть, через те, Люсі, що ви спалили чийсь будинок. Хто знає напевно?

— Я мушу піти до нього.

— Нікуди ти не підеш. Я теж хотів. Він наказав чекати на нього тут.

Я позирнула на Джорджа, потім на двері, тоді перевела погляд на свої черевики, досі забруднені кіптем і тиньком.

— Ти говорив з ним?

— Він телефонував мені з лікарні. Інспектор Барнс уже чекав, щоб забрати його.

— То з ним усе гаразд?

— Не знаю. Гадаю, що так, але... — Він несподівано змінив тон. — А що з тобою? З твоєю рукою? Перелом?

— Ні. Невеличке розтягнення. За кілька днів усе буде гаразд... Ти щойно сказав «але». Що саме — «але»?

— Нічого серйозно, крім...

— Крім чого? — Щось у його голосі змусило моє серце шалено затріпотіти. Я притулилася спиною до стіни.

— Привид торкнувся його.

— Джордж!..

— Відійди, будь ласка, від стіни. Не брудни шпалери.

— До біса шпалери, Джордж! Привид не торкався його. Я бачила сама!

— Справді? — Він стояв на місці й говорив монотонним, спокійним голосом. — Він сказав, що це сталось, коли ти розбиралася з Джерелом. Він боровся з дівчиною-Гостем — та жбурнула в нього плазмою і влучила в руку. В машині швидкої допомоги йому вкололи адреналін і зупинили зараження. Він каже, що з ним усе гаразд.

Моє серце тьохнуло. Як це могло статись? У кабінеті все тривало так швидко, а про те, що було в садку, я ледве пам’ятаю.

— І наскільки це погано? — перепитала я.

— Звідки я знаю?— відповів Джордж. — Сама скажи мені — ти ж там була.

— А я звідки знаю? — огризнулася я. — Мене там не було!

Джордж ревнув так, що я аж підскочила: