Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

— З ним і справді все буде гаразд. А от я розлютився й копнув цей гарбуз... Як гадаєш, я його понищив?

— О, він нічого й не помітить. Просто поклади його назад на полицю.

— Умгу. — Він знову начепив окуляри й поглянув на мене. — Мені так жаль, що ти розтягла собі руку.

У нас із Джорджем не було звички жаліти одне одного. Проте зараз мене більше здивувало обличчя привида в склянці, яке то зникало, то з’являлося знову з виразом невимовної огиди.

— Цій штукенції не чути нас? — запитала я.

— Через посріблене скло — ні. Ходімо нагору. Я приготую тобі попоїсти.

Я рушила крученими сходами, кинувши наостанок:

— Тільки спочатку вимий усе як слід. Це забере в тебе трохи часу.

* * *

Так і сталося. За цей час я встигла прийняти душ, перевдягтись і знову зійти вниз на кухню. Джордж уже чекав на мене з тарілкою яєчні з шинкою. Я ледве встигла прилаштувати свій перев’язаний лікоть на столі і взяти сіль, коли в двері подзвонили.

Ми з Джорджем перезирнулись. І вдвох побігли до дверей.

Там стояв Локвуд.

Його пальто подерлось і обгоріло, комір сорочки розірвався. Обличчя було геть подряпане, щоки позападали, яку хворого, що тільки-но підвівся з ліжка; лише очі блищали, як і раніше. Замість того, щоб набрякнути — чого я так боялась, — він, здавалося, схуднув ще більше. Коли він поволі увійшов у передпокій, я помітила, що його ліва рука перев’язана білою марлею.

— Привіт, Джордже, — промовив він кволим голосом. — Привіт, Люсі... — Він хитнувся, ніби збирався впасти. Ми підскочили до нього, щоб підхопити, й він вдячно усміхнувся.

— Як хороше вдома... — додав він і раптом вигукнув: — Агов! А що це з моїм гарбузом?!

10

Чи в його крові ще залишався холод від дотику привида, чи його виснажили інші травми — разом з довгими допитами в Скотленд-Ярді, — Локвуд залишався млявим увесь день. Він — як і я — проспав цілий ранок, за обідом ледве покопирсав спечений Джорджем пиріг з горохом. Пересувався він повільно, говорив неохоче, що для Локвуд а було аж ніяк не властивим. По обіді він вирушив до вітальні, приклавши до пораненої руки пляшечку з гарячою водою, й сидів там мовчки, туплячись у вікно.

Ми з Джорджем, зберігаючи тишу, увесь час були поряд із ним. Я читала дешевий детективний роман, Джордж продовжував експерименти з привидом у склянці, турбуючи його слабкими електричними розрядами. Чи то на знак протесту, чи з якоїсь іншої причини привид на це ніяк не відповідав.

Близько четвертої години, коли вже почало смеркати, Локвуд несподівано вразив нас обох, попросивши журнал спостережень. Це були перші слова, які він промовив по кількох годинах мовчанки.

— Які на сьогодні замовлення, Джордж? — спитав він, коли йому принесли книгу в чорних палітурках. — Є щось надзвичайне?

Джордж погортав останні сторінки журналу.

— Є. Але не дуже надзвичайне, — відповів він. — На неофіційному паркувальному майданчику надвечір бачили «страшну чорну постать». Це може бути все, що завгодно, — від Темного Духа до Сірого Мороку. Годилося б навідатись туди вже цього вечора, та доведеться зачекати... Ще є «лиховісний стукіт», який чули в будинку в Несдені. Може, Товчикамінь чи навіть слабкий полтерґейст... напевно сказати не можна. Ще в глибині парку Фінчлі бачили «темну тінь» — можливо, Причаєний чи справді Тінь... Ой, а ще терміновий виклик від пані Ейлін Смізерс із Чорлі. Щоночі, коли вона залишається сама, їй чути...

— Зачекай, — перебив його Локвуд. — Ейлін Смізерс? Ми, здається, вже працювали з нею раніше?

— Так. Тоді вона скаржилась на «страшне примарне виття», що лунало в її вітальні й кухні. Ми думали, що то Дух-Крикун, а насправді то виявився рудий сусідський кіт на прізвисько Джміль, який застряг у щілині в стіні.

Локвуд скривився:

— О Боже милий, пам’ятаю... А цього разу?

— «Страшні ридання, схожі на дитячі». Лунають із горища. Починаються опівночі, коли...

— Знову цей клятий кіт! — Локвуд відсунув ліву руку від пляшки з водою і обережно зігнув пальці. Шкіра мала синюватий відтінок. — Урешті, це не найцікавіша програма в історії психологічних розслідів — усі ці Причаєні, Тіні, руді коти... Де справжні привиди — на кшталт Страхіття Мортлейку чи Привида Делвіча?

— Якщо «справжні» для тебе — це сильні й небезпечні, — відповіла я, — то минулої ночі нам трапився чудовий зразок. Шкода тільки, що ми не чекали на нього.

— Це мені раз по раз повторювали в Скотленд-Ярді, — буркнув Локвуд. — Ні, я маю на увазі справи, які приносять добрі гроші. Жодне з наших замовлень цього не обіцяє. — Він поринув глибше в крісло.

Локвуда ніколи не цікавили гроші, тож почути таке від нього було принаймні дивно. Запала ніякова мовчанка.

— До речі, Джордж відшукав дещо про нашу примару-дівчину, — несподівано встряла я. — Розкажи, Джордж!

Я певна, що Джордж цілий день ледве стримувався, щоб не розповісти про свою знахідку. Він витяг з кишені папірця з газетною статтею, розгорнув його й прочитав уголос. Локвуд, якого зазвичай цікавили особи Гостей — навіть тих, які завдавали йому поранень, — цього разу слухав байдуже.