Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

— У будь-якому сенсі дуже втомлива зустріч, — пробурмотів Локвуд. — Хоч наприкінці стало трохи веселіше.

— Трохи?! — захихотів Джордж. — Це було надзвичайно! Ти бачив його обличчя?

Я посміхнулась:

— Ніколи не бачила, щоб хтось задкував так швидко.

— Він аж закам’янів зі страху!

— Це було дивовижно!

— Справді смішно!

— Авжеж!

Аж ось наш сміх ущух, і запала довга мовчанка. Ми безглуздо зирили в порожнечу.

— Ми зможемо сплатити збитки Гоупам? — запитала я.

Локвуд глибоко зітхнув, скривившись від болю, і роздратовано потер собі ребра.

— Якщо сказати коротко — ні. У мене цей будинок, але в банку — нічого. Нічого, чим можна було б розрахуватися з пані Гоуп. Єдиний шлях — продати все. Тоді агенції настане кінець, і Барнс це чудово знає... — Він несподівано поринув у крісло, і в нього всередині немовби клацнув вимикач — на обличчі, вкритому синцями, заграла усмішка. — Але ж це не означає, що треба вчинити саме так! У нас є чотири тижні! Досить часу, щоб заробити добрі гроші! Все, що нам треба,— справжнє замовлення, яке уславить нас і допоможе розкрутитись! — Він показав на журнал, що лежав на столі. — Жодних дурнуватих Тіней чи Причаєних! Нам потрібно те, що зробить нам ім’я! Так... так мий зробимо... завтра... Ні, Джордже, дякую — я не хочу чаю. Я трохи втомився. З вашої ласки, піду й відпочину.

Зі словами «на добраніч» він подався до себе. Ми з Джорджем мовчки залишились удвох.

— Я нічого йому не казав, але ми вже втратили одне замовлення, — зізнався нарешті Джордж. — Вони сьогодні зателефонували й відмовились. Почули, бач, про пожежу.

— Ота дама з котом?

— На жаль, ні. Цікавіший випадок.

— Ми ж не зможемо заробити стільки грошей за чотири тижні! — зауважила я.

— Не зможемо, — погодився Джордж, умостившись із підібганими ногами на канапі.

— Це нечесно! — наполягала я. — Ми ризикували власним життям!

— Атож.

— Ми зіткнулися з небезпечним привидом. Ми зробили Лондон безпечнішим!

— Еге ж.

— Нас мали за це похвалити!

Джордж позіхнув:

— Гарна думка, тільки вона тут не спрацює. Їсти хочеш?

— Ні, я надто втомлена. Краще піду й теж засну.

Я спостерігала, як Джордж підбирає розкидані ложки й чашки — зокрема й чашку, впущену інспектором. Її він витяг з-під канапи.

— Принаймні справу Аннабел Ворд закінчено, — додала я. — Хоч якась невеличка втіха.

— Так, — мугикнув він. — Це ти зробила як слід.

11

Я прокинулася серед ночі. Все моє тіло боліло. До того ж і лежала я у вкрай незручній позі — на спині, трохи повернувшись до вікна. Одна рука, зігнута, спочивала на подушці; друга витяглась на ковдрі. Очі мої розплющились, мозок насторожився. З першого погляду здавалося, що я просто не можу заснути, та насправді все було не так — мене оточувала важка, оксамитова тиша мертвих нічних годин.

Мої порізи щеміли, синці ломило, хоч цілий день після падіння я почувалася більш-менш непогано. Слід було би встати, взяти таблетку аспірину, та ліки — на кухні, далеко внизу, й доведеться докласти серйозних зусиль, щоб дістатись туди. Мені не хотілось ворушитися. До того ж у повітрі було холодно, і я воліла залишатися в теплому ліжку.

Я спокійно лежала й дивилась на вигини стелі. Невдовзі за вікном з’явилося бліде сяйво — спочатку слабке, воно швидко яскравішало. Захисний ліхтар: це його промені потрапили в кімнату, примудрившись освітити ще й вулицю аж до рогу. Кожні три з половиною хвилини він спалахував і суворо сяяв рівно тридцять секунд, а тоді згасав. Офіційно це мало зберігати дороги в безпеці, відганяючи Гостей. Насправді ж численні привиди вешталися, де їм заманеться, й ліхтарі лише переконували людей, що влада намагається робити хоч що-небудь.

І це, як на мене, спрацьовувало. Створювало якусь подобу затишку. Та коли ліхтар згасав, ніч ставала ще чорніша.

Коли світло спалахувало, я могла розгледіти окремі деталі своєї кімнати: балки на стелі, залізні ґрати на вікні, благеньку шафу, де висіли самі мої вішаки — більше туди просто нічого не влізло б. Саме тому я зазвичай звалювала свій одяг купою на стільці біля дверей. Краєм ока мені було видно її: ця купа зростала щодня й щогодини. Завтра треба буде перебрати її.

Завтра... Локвудове обличчя було таке сміливе, впевнене — попри все, що сталось. Але ж таких «завтра» нам залишилось небагато. Чотири тижні... Чотири тижні, щоб роздобути неймовірну суму грошей. А це ж я наполягла, щоб ми залишились у будинку після першого нападу дівчини-привида. Це я знову вирішила зіткнутись із тією дівчиною, хоч легше було просто зібрати речі й податися звідти геть.

Це моя провина. Я прийняла хибне рішення — як на Вайсбернському млині. Тоді я зневажила своє чуття. Цього разу — послухалась, та воно помилилось. Обидва випадки призвели до катастрофи: кінцевий результат виявився той самий. Я все зіпсувала — тому катастрофа й сталася.