Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Захисний ліхтар на вулиці знову згас; кімната занурилась у темряву. Я досі не ворушилася, сподіваючись, що мені вдасться заснути. Марні надії! Мені було надто боляче, надто соромно, надто не хотілося спати — а ще й ця холоднеча... Я навіть подумала, чи не взяти ще одну ковдру з сушилки в долішній душовій.

Дуже холодно...

Моє серце трохи тремтіло, поки я лежала в ліжку.

Звідки такий холод?

Він нітрохи не скидався на той, що зазвичай панував у середині листопада. Це був холод, через який залишається пара в повітрі від подиху. Холод, який укриває зсередини шибки кришталевим павутинням. То був холод, добре знайомий мені, від якого німіли легені...

Я широко розплющила очі.

Темрява. Навіть без захисного ліхтаря за вікном було помітно ясніше, ніж у моїй кімнаті. Я прислухалась — і почула тільки, як стугонить кров у моїх вухах. Серце билося так гучно, що могло вискочити з грудей по-справжньому. Всі мої м’язи напружились; я відчувала кожен дюйм своєї нічної сорочки, що торкався шкіри, м’яке тепло ковдри, дотик пластиря до своїх ран. Права рука, що лежала на подушці, мимоволі здригнулася; долоня спітніла.

Я нічого не бачила, не чула, але знала: я в кімнаті не сама.

Якась дрібна частина мого розуму волала, щоб я скинула важку ковдру й підхопилася. Не розумію, чому я зробила те, що зробила: тут було краще вчинити що завгодно, ніж просто безпорадно лежати, затиснувши свій страх між зубами.

Просто встати. Відчинити двері. Зійти вниз... Зробити хоч що-небудь!

Проте я нерухомо лежала.

Холодний струмінь пам’яті підказував мені, що йти до дверей — не найкращий задум. Бо я побачила... Що ж я побачила?

Я чекала. Чекала світла.

Часом три хвилини тягнуться надзвичайно довго.

Нарешті захисний ліхтар на розі спалахнув, усередині великих скляних лінз блиснув магній, осяявши вулицю рівним білим світлом. На щастя, воно проникло й до мого вікна на горищі.

Мій погляд зупинився на дверях.

Так. Саме там. Стілець із купою одягу. Купа зараз скидалась на чорну розмиту пляму — тільки була вища ніж звичайно, набагато вища, ніж мусила бути. Якби я звалила жужмом усе своє вбрання — від спідниць і джемперів до шкарпеток, — це нізащо не скидалося б на той високий, тонкий силует, що бовванів у пітьмі біля дверей.

Видиво стояло нерухомо. Десь із півхвилини я дивилась на нього, заклякнувши в ліжку. Привид скував мене так тонко й міцно, що я взагалі не могла пручатися.

Надворі тим часом згас ліхтар.

Я прикусила губу, зосередилась, облишила думати про те, яка я безпорадна. Моє тіло нарешті заворушилось — я скинула з себе ковдру, перевернулася на бік і скотилася на підлогу.

І знову заклякла.

Мої м’язи пронизав біль. Рани щеміли від будь-якої спроби поворухнутись. Тепер ліжко було між мною й дверима — й тим видивом, що височіло біля них. Це було вже непогано. Більше, однак, нічого не змінилося.

Я припала до килима, вмостивши голову на руках. Крижане повітря хльоскало мене по ногах і руках. Над килимом снувався легенький світлий серпанок — примарний туман, що часом з’являється разом з привидом.

Я заплющила очі, спробувала заспокоїтись і пильно прислухалась.

Це просто, коли ти повністю одягнена, споряджена — і в тебе на поясі є рапіра. А от коли ти лежиш на підлозі в рожевій із жовтим нічній сорочці, це вже не так легко. Увійти до будинку з привидом — звична справа для агента на роботі, та коли в твоїй-таки спальні, за один-два метри від тебе, стовбичить щось мертве — це річ достеменно інша.

Проте нічого надприродного я не почула — хіба що власний подих і биття власного серця.

Як це, в біса, взагалі могло статися?! На вікнах — залізо. Як привид міг забратись так високо?

«Заспокойся! — подумки наказала я собі. — Поміркуй! Чи є тут у кімнаті зброя? Будь-що, чим можна скористатись?»

Ні. Мій робочий пояс залишився в кухні на столі — двома поверхами нижче. Двома поверхами! Далеко, мов до Китаю! А щодо рапіри, то вона залишилася на Шин-Роуд — обгоріла й розтоплена в полум’ї пожежі. Усі наші запаси зброї — в підвалі, аж трьома поверхами нижче! Простіше кажучи, я була цілком беззахисна. В будинку, звичайно, чимало всіляких артефактів проти привидів, але всі вони висять по той бік дверей.

Що ж робити? Повітря сколихнулося. Поза шкірою мені побіг мороз.

Лежачи на животі, я не могла високо підняти голову, не допомагаючи собі руками. Тому мені було видно лише найближчу ніжку мого ліжка — сіру й кутасту, блідо-зелений серпанок примарного туману й стіну. Моя спина була неприкрита. Привид міг будь-якої миті опинитись поруч, а я цього навіть не помітила б.

Темно довкола чи ні, але я конче мусила озирнутись. Я напружилась і приготувалась підніматись.

Ліхтар на вулиці знову спалахнув. Я витягла руки, запрокинула голову й визирнула через край матраца...