Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Я кивнула і втупилась у скатертину. Моє обличчя водночас і палало, й крижаніло.

— До речі, забудь про це кольє! — провадив Локвуд. — Я сьогодні ж відвезу його до «Крематорію Фіттес» у Клеркенвеллі, де його спалять. Бувай, Джерело! Бувай, Аннабел Ворд! Забирайся й котися, вся ця історіє! — Він похмуро зазирнув у свою чашку. — Ну от, мій чай уже прохолов.

* * *

Звичайно ж, нічні події не принесли нам радощів, та Локвудів настрій і без того був препоганий. Рука, якої торкнувся привид, досі турбувала його. Барнсові слова лежали тягарем на його думках. Та найгірше, що чутки про нашу невдачу на Шин-Роуд стрімко ширилися містом. Уже вранці пожежу згадали в «Таймсі» — на сторінках про пригоди, під заголовком: «НЕЗАЛЕЖНІ АГЕНЦІЇ: ЧИ ПОТРІБЕН ЇМ БІЛЬШИЙ КОНТРОЛЬ?» Стаття описувала розслідування, що проводилося агенцією «Локвуд і К°» (незалежною й керованою підлітками), а також небезпечну катастрофу, до якої воно призвело. Ясно малося на увазі, що Локвуд утратив контроль над ситуацією. Наприкінці статті прес-секретар агенції «Фіттес» радила «дорослим керівникам» брати участь в усіх психологічних розслідуваннях.

Реакція на цю статтю була швидка і рішуча. П’ять хвилин на дев’яту нам зателефонували й скасували один з викликів. О дев’ятій — ще один виклик. Ми чекали на наступні дзвінки.

Мрія заробити шістдесят тисяч фунтів за місяць ставала нездійсненною.

Наш сніданок минув у понурій мовчанці. Локвуд сидів за столом навпроти мене, дивився в свою чашку з прохололим чаєм і розминав пальці пораненої руки. Ворушились вони вже краще, та на шкірі залишилася синява. Джордж метушився, збираючи посуд і складаючи його до мийки.

Я знову й знову крутила в руці посріблену склянку.

Локвудів гнів був справедливий — і це засмучувало мене ще дужче. Дивна річ: хоч я знала, що вчинила неправильно — і взявши кольє, і забувши про нього розповісти, — та нітрохи за цим не шкодувала. Тієї ночі на Шин-Роуд я чула голос убитої дівчини. Я бачила її й такою, якою вона була раніше, з висохлим зморщеним тілом, на яке вона перетворилася. Попри страх і лють, які я тоді відчувала, попри всі жахи, скоєні її мстивим привидом, я не могла забути її.

Тіло дівчини обернулось на попіл, і лише це кольє пам’ятало Аннабел Ворд, її життя й смерть, її невідому історію.

А тепер ми збираємося спалити і його.

Мені це чомусь не видавалося правильним.

Я піднесла склянку ближче до очей.

— Локвуде, можна дістати кольє? — спитала я.

Він зітхнув:

— Будь ласка. Зараз день — це буде безпечно.

Так воно й було. Привид Аннабел Ворд не міг покинути кольє вдень. Але воно було якнайтісніше пов’язане з нею — чи, може, вона сама перебувала в ньому, а може, просто користувалася ним як дверима з потойбічного світу. Хай там як, та я аж тремтіла з хвилювання, коли відкручувала зі склянки залізну кришечку.

На столі, залитому сонячним сяйвом, кольє видавалося не лиховіснішим за ложечки й ножі, що лежали довкола. Такий собі гарненький кулончик на тонкому золотому ланцюжку. Трохи здригнувшись, коли холодний метал торкнувся моєї долоні, я заходилась уважно розглядати річ — уперше.

Ланцюжок було сплетено з кручених золотих ланочок — чистих і блискучих, крім хіба двох чорних цяточок усередині. Кулон — овальний, завбільшки з горіх. Завдяки величезним Джорджевим черевикам він трохи розплющився. Раніше цей кулон мусив бути дуже гарний: його прикрашали акуратно вплетені в золото перламутрові пелюстки, що переливалися біло-рожевим кольором. Частина пелюсток, щоправда, повідпадала, й на кулоні — як і на ланцюжку — подекуди чорніли зловісні плями. Найгірше (знову-таки, завдяки Джорджеві), що через весь кулон проходила глибока тріщина.

Проте найцікавішим виявився символ у формі сердечка, що займав нижню половину кулона. Його вкривав тоненький візерунок у вигляді павутиння.

— Ой! — скрикнула я. — Тут якийсь напис!

Повернувши кулон до світла, я провела пальцем по літерах.

Тільки-но я зробила це, як почула тихі голоси — розмову чоловіка й жінки. Потім жінка засміялась — високо й пронизливо.

Я моргнула — голоси вщухли. Я втупилась у прикрасу, яку затиснула в руці. Моя цікавість передалася іншим. Локвуд підвівсь і обійшов круг стола. Джордж облишив посуд і з рушником у руках став наді мною, зазираючи мені через плече.

Чотири слова... Ми мовчки зирили на них:

Я й гадки не мала, що вони могли означати.

— Tormentum... — промовив нарешті Джордж. — Звучить приємно.

— Це латина,— обізвався Локвуд. — У нас є де-небудь латинський словник?

— Це від чоловіка, що подарував їй кольє, — припустила я. — Від її коханого... — В моїй голові знову залунали два голоси.

— Звідки ти знаєш, що від коханого?— втрутився Джордж. — Може, від подруги чи матусі...

— Ні, — заперечила я. — Поглянь на символ. Лише коханий міг подарувати річ із написом, який слід носити біля серця.

— Ніби ти багато про це знаєш, — пирхнув Джордж.

— А ти?

— Дайте нарешті поглянути! — перервав Локвуд. Він виліз на стілець поряд зі мною, забрав у мене кольє, підніс його до очей і насупився.