Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

— Латинський вислів, дарунок від коханого, давно померла дівчина... — Джордж перекинув рушник через плече й подався до мийки. — Щось забагато таємниць...

— Та невже? — мовив Локвуд. — А може, й справді?

Ми поглянули на нього. Його очі спалахнули, спина випросталася. Смуток, що огортав його цілий ранок, несподівано розвіявся, наче хмара під вітром.

— Джордже, — провадив він, — пам’ятаєш оту відому справу в агенції «Тенді»? Рік чи два тому? Оту історію з двома кістяками в кайданах?

— Історію з «Плачем Дерева»? Звичайно. Їх ще нагородили за це.

— Еге ж! А який був розголос у пресі! А все тому, що вони встановили, ким були Гості. Правда? Вони виявили на одному кістяку діамантову шпильку для краватки, розшукали відомості про ювеліра, що її виготовив, і тоді виявилось...

— ... що вона належала молодому лорду Ардлі! — підхопила я. — Тому, що пропав безвісти в дев’ятнадцятому столітті! Всі думали, що він утік за кордон. А його закопав у власному садку молодший брат, щоб успадкувати садибу!

Запала мовчанка. Я поглянула на хлопців:

— Чого ви дивуєтесь? Я теж читаю «Правду про привидів»!

— От і чудово, — відповів Локвуд. — Річ ось у чім. Ця чудова історія, це розв’язання давньої загадки дуже прислужилося «Тенді». Раніше вони були звичайнісінькою агенцією, а тепер — у першій четвірці в Лондоні! Отож мені й цікаво... — Він замовк, не зводячи очей з кольє в своїй руні.

— Гадаєш, Аннабел Ворд зробить те саме для нас? — запитав Джордж. — Локвуде, ти уявляєш, скільки Гостей у Лондоні? А в країні? Сила-силенна! Людям начхати на їхні історії. Вони просто хочуть позбавитись від них!

— Так, але в гарних історій і газетні заголовки гарні! — заперечив Локвуд. — А нам трапилася саме така історія. Лише подумай! Світську особу жорстоко вбито, а її тіло сховано кілька десятиліть тому... Двоє нещасних закоханих... І ось невеличка, але успішна агенція з’ясовує правду про це вбивство! — Він усміхнувся нам. — Якщо ми правильно все розіграємо, це матиме неабиякий розголос! Ми спіймаємо журавля в небі!.. Тільки для цього треба попрацювати. Джордж, принеси, будь ласка, латинський словник — він, мабуть, десь у коридорі, на другому поверсі... Дякую! А ти, Люсі... — провадив він, коли Джордж вийшов, — лише ти зараз зможеш допомогти нам.

Я вирячилась на нього. За кілька хвилин він перетворився з похмурої, пригніченої особи на жвавого веселуна. Забувши про свої рани, Локвуд дивився на мене своїми блискучими темними очима. Цієї миті ніщо в цілому світі не захоплювало його так, як я.

— Розкажи-но мені... — почав він. — Я зазвичай про це не питаю, але розкажи мені, що ти відчувала ці останні два дні... особливо зараз, після того, як узяла кольє. Ти ж, сподіваюся, щось відчула?

Я поволі кивнула:

— Якщо ти маєш на увазі психічний залишок, то я справді дещо почула. Голоси, сміх... Небагато, проте я й не дуже старалася.

— А якщо ти постараєшся? — всміхнувся Локвуд.

— Ти хочеш, щоб я розчула в ньому все, що тільки зможу?

— Саме так! Чудова ідея! Ти можеш дізнатися щось важливе... скажімо, знайти якусь потрібну нам підказку!

Збентежена його пильним поглядом, я позирнула вбік:

— Ну... не знаю. Спробую, звичайно.

— Якщо хтось і зможе це зробити, то лише ти, Люсі. Твій слух — найкращий. Спробуй.

Ще кілька хвилин тому він збирався спалити це кольє. А тепер воно стало ключем до вирішення всіх наших проблем. Кілька хвилин тому він картав мене, а тепер беріг зіницю ока. Отакий він був завжди, Локвуд: часом від змін у його настрої перехоплювало подих, але його енергії й завзяттю неможливо було противитись. Я почула, як Джордж вовтузиться на другому поверсі, шукаючи словник, і водночас відчула несподіваний азарт — ми могли розкрити загадку дівчини-привида, діставали надію хоч якимось чином урятувати агенцію.

До того ж мене вельми вразили й потішили Локвудові захоплені слова.

Я скрушно зітхнула:

— Гаразд, спробую. Тільки обіцяти нічого не можу. Ти ж знаєш: із Втіленням часто передаються звуки, почуття, але не конкретні факти. Тож якщо...

— Чудово! До роботи! — Він підштовхнув кольє до мене. — Чим тобі допомогти? Може, вип’ємо по чашечці чаю?

— Ні. Просто помовч і дай мені зосередитись.

Спочатку я не почула нічого. Та, врешті, мені й так було зрозуміло, що справа ця не проста. Мені вже вистачало доказів гніву й ненависті дівчини-привида. Еге ж, її долі не позаздриш... Я дивилась на кулон, на вигини ланцюжка і намагалася позбавитись від будь-яких думок. Слід було затамувати всі почуття, налаштувавшись тільки на одне — те, що ховалося в кольє.

Аж нарешті я натрапила на нього. Холод металу пронизав мене.

Я чекала на відлуння спогадів.