Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Локвуд, як і я, здавався дещо розгубленим, зате Джордж почувався тут своєю людиною. Минуло лише кілька хвилин, а він уже провів нас до ліфта, яким ми піднялися на п’ятий поверх, знайшов для нас вільний стіл, тоді зник на мить — і повернувся з товстелезною сірою текою.

— Тут усі ричмондські новини сорокадев’ятирічної давнини, — оголосив він. — Аннабел Ворд зникла наприкінці червня. Стаття, яку я знайшов, вийшла друком десь за тиждень після того. Локвуде, продивися, будь ласка, липневі газети. Вони, сподіваюсь, найбільше стануть нам у пригоді... Ти, Люсі, переглянь осінні відомості. А я тим часом погортаю деякі випуски «Світського Лондона».

Ми з Локвудом скинули пальта й покірно заглибились у захопливі — з першого погляду — сторінки «Ричмондського Оглядача». Уже найближчим часом я знайшла там стільки оголошень про місцеві свята, змагання й загублених котів, що в це просто важко було повірити. Щодо Проблеми — майже ні слова: зрозуміло було, що тоді її ще тільки-тільки починали обговорювати. Щоправда, мені трапилося кілька статей про встановлення перших захисних ліхтарів (які сьогодні геть заповнили країну) та про зриття бульдозером кількох кладовищ, які потім було засипано сіллю (від цього врешті довелося відмовитись — простіше й дешевше виявилось обгороджувати кладовища залізними ґратами). Про пошуки зниклої дівчини я не відшукала нічогісінько.

Локвудові й Джорджеві, що марно перегортав сторінки світських часописів з чорно-білими фотографіями, щастило аж ніяк не більше. Локвуд хвилювався дедалі дужче й тривожно позирав на годинник.

На сторінку переді мною впала тінь. Піднявши голову, я побачила трійцю, що стояла біля нашого стола. Двоє — підлітки, хлопець і дівчина, а третій — юнак. Усі вбрані в м’які сірі куртки й чорні лискучі штани — уніформу найстарішої в Лондоні агенції мисливців за привидами, славетної «Фіттес». Їхні рапіри в італійському стилі видавалися дорожчими й вишуканішими за наші. В руках молоді люди тримали сірі портфелі з емблемою «Фіттес» — срібним однорогом, що красувався також і на їхніх куртках.

Локвуд із Джорджем відразу підхопилися. Юнак усміхнувся до них.

— Привіт, Тоні! — сказав він. — Ти диви! Ніколи раніше не бачив тебе тут!

«Тоні»! За останні півроку лише я наважилася кілька разів назвати його «Ентоні». На якусь найкоротшу мить мені здалося, що вони добрі друзі. Та вже найближчої хвилини я переконалася, що це не так.

Локвуд усміхнувся у відповідь — проте якимось незвичним чином. Його усмішка нагадала мені вишкірену вовчу пашу. Очі недобре зблиснули.

— О, Квілле Кіпсе, — промовив він. — Як ся маєш?

— Заклопотаний. Дуже заклопотаний. А ти як ся маєш, Тоні? Пробач, але вигляд у тебе поганенький.

— Дурниці. Кілька синців. Нема часу розповідати.

— Еге ж, уявляю, як тобі бракує часу, — зауважив юнак. — До речі, інші про тебе вже все розповіли...

Він був худорлявий, із тонкими, майже пташиними рисами обличчя. Важив він, напевно навіть менше за мене. Його вузьке обличчя вкривало ластовиння, ніс був маленький, кирпатий, а каштанове волосся — коротко підстрижене. На його грудях виблискували чотири чи п’ять медалей, а на руків’ї рапіри — зелений коштовний камінь. Навряд чи зараз він користувався нею. Років він мав десь із двадцять, отож літа його активної роботи вже минули, а Талант здебільшого вичерпався — як у мого колишнього керівника Джейкобса чи інших нікому не потрібних керівників агенцій. Тепер він був просто начальником дітлахів, що стояли біля нього.

Локвуда, однак, ці кпини не дуже зачепили.

— То ти все знаєш, — мовив він. — Що ж тебе привело сюди?

— Скупчення привидів у дорожньому тунелі біля Мурґейта. Намагаємось з’ясувати, хто вони такі. — Він поглянув на наші папери. — Як я бачу, ви теж щось шукаєте?

— Так.

— «Ричмондський Оглядач»... О, зрозуміло! Той самий сумний випадок на Шин-Роуд? На щастя, ми в «Фіттес» шукаємо потрібні відомості до того, як вирушити на побачення з Гостем. Ми ж не такі дурні, як тобі відомо.

Хлопчина догідливо зареготав. Він був високий, довготелесий, із широким чолом і кучмою волосся мишачого кольору. Його товаришка промовчала — навряд чи вона взагалі мала хоч якесь почуття гумору. Зі своїм гострим маленьким підборіддям і русявим підстриженим волоссям з гривкою, що затуляла один бік чола, це дівча вельми скидалося на пластмасовий манекен.

— Хто це? — вирячилось воно на мене.

— Наша нова асистентка, — відповів Локвуд.

Я подала дівчаті руку:

— Люсі Карлайл. А тебе як...

Дівча з хихотінням відвернулось, ніби побачило щось цікавіше за мене.

— Будьте обережніші з Тоні, любонько, — звернувся до мене Квілл Кіпс. — Його останнього асистента спіткав недобрий кінець.

— Не турбуйтесь, у мене все гаразд, — лагідно всміхнулась я.

— Це тимчасово... Хіба ви не знаєте? З усіма, хто працює з Тоні, завжди кояться погані речі. Так триває з самісінького його дитинства...