Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

— Гаразд, — зітхнув Локвуд. — Нам треба справити на нього гарне враження.

* * *

Ми зустріли пана Джона Ферфекса стоячи. То був довготелесий, худорлявий чоловік, що височів і наді мною, й над Локвудом, а Джордж узагалі губився в його тіні. На свої сімдесят чи вісімдесят років він мав чудовий зріст — такі велетні трапляються хіба що серед докерів у Саутгемптоні. Натомість його руки й ноги були тонкі, неначе висохлі. Довгий шовковий піджак вільно висів на його кощавих руках; ноги — навіть попри те, що він спирався на ціпок, — помітно тремтіли. Мене вразила ця дивовижна суміш сили й кволості. Навіть серед натовпу з сотні людей його неможливо було не помітити.

— Доброго ранку, сер, — привітався Локвуд. — Це Люсі Карлайл, моя помічниця.

— Радий познайомитись, — пробасив Ферфекс, простягаючи руку.

До мене схилилася величезна квадратна голова з плямистою лисиною; я виразно побачила гачкуватий ніс, блискучі чорні очі й важкі насуплені брови. Коли він усміхнувся (то була поблажлива усмішка, таке собі підтвердження мого існування), в його роті засяяли срібні щелепи. Це було обличчя людини, що звикла владарювати й наказувати.

— Ми також раді зустрічі з вами, — прожебоніла я.

Ми посідали. Наш гість поринув у крісло. Його ціпок був з червоного дерева, з залізною бамбулькою у вигляді голови собаки — здається, мастифа чи бульдога. Пан Ферфекс притулив ціпок до свого коліна й поклав руки на поруччя крісла.

— Ваш візит, сер, — велика честь для нас, — мовив Локвуд. — Дозвольте запропонувати вам чаю.

Пан Ферфекс хитнув головою й задоволено мугикнув:

— Якщо ваша ласка, то «Десертного» від «Братів Піткін». Тільки попросіть служника, щоб приніс цукру.

— Служника? Так, так... Джордже, принесіть нам усім, будь ласка, чаю!

Джордж, який так і не скинув свого фартуха, спокійненько вирушив на кухню.

— Тепер — до діла, пане Локвуде, — розпочав Джон Ферфекс. — Я — людина заклопотана, тож вам, напевно, цікаво, чому я зателефонував до вас у п’ятницю вранці й відразу ж завітав. Переходьмо до суті нашої справи. У мене труднощі з привидами. Якщо ви допоможете мені, я щедро віддячу вам.

Локвуд серйозно кивнув:

— Звичайно, сер. З охотою.

Наш відвідувач оглянув кімнату:

— У вас гарний будинок. І чудова колекція пасток для привидів з Нової Гвінеї... Вам, як я бачу, ведеться добре?

— Непогано, сер.

— Ви брешете, як політик, пане Локвуде, — провадив старий. — Гладенько й невимушено. Моя мати, — земля їй пухом, щоб вона ніколи не повернулася серед ночі, — вчила мене розмовляти з усіма щиро й чесно. Я все життя дотримуюсь її поради. Отже, — він ляснув себе широченною долонею по коліну, — краще буде розкрити карти відразу! Ведеться вам препогано. Я читав газети! Я знаю все про ваші фінансові труднощі... зокрема через отой будинок, який ви спалили. — Він сухо захихотів. — Ви повинні сплатити за нього кругленьку суму.

М’язи на Локвудових щоках напружились, та більше він нічим не виказав свого гніву.

— То правда, сер. Зараз ми саме збираємо ці кошти. У нас є чимало серйозних замовлень, за які непогано платять.

Ферфекс зневажливо махнув рукою:

— Знову брехня, пане Локвуде! Я маю зв’язки в ДЕПРІК, і дещо дізнався про ваші «серйозні замовлення», — Сірі Серпанки, Холодні Діви, Тумани-Реготуни... Найслабші й найбуденніші Перші Типи, які лише можна уявити! Цікаво, скільки ви платите за роботу панні Карлайл?

Цікаво, що він подумав, ніби мені платять. Я не отримувала ні шеляга вже цілий місяць.

Локвудові очі зблиснули:

— Так і є, сер. Тоді дозвольте спитати, чому ви приїхали саме до нас? У Лондоні є чимало інших агенцій.

— Справді. — Ферфекс підняв кошлаті брови й оглянув нас своїми чорними очима. — Сталося те, що привернуло мою увагу саме до вас. Мене вразило, що ви знайшли не тільки труп тієї дівчини... — Він завагався. — Як її звали?

— Енні Ворд, сер.

— Не тільки знайшли труп Енні Ворд, а й дізналися, хто вона така. Мені до вподоби ваш розмах, ваша увага до дрібниць, ваша молодість і незалежність мислення! — Старий нахилився вперед, підпершись ціпком. У його обличчі з’явилося щось нове: не лагідність, а радше якесь люте завзяття. — Я теж був невдахою, пане Локвуде. Я тяжко пробивав собі дорогу за молодих літ. Я боровся проти великих компаній, знав лихі часи... і я чудово розумію, як вам тепер ведеться! До того ж я не збираюсь платити «Фіттес» чи «Ротвелу» — вони й без мене добре заробляють. Ні, я пропоную вам справу, про яку ви раніше не могли і мріяти — якщо, звичайно, вам стане сили розгадати таку небезпечну загадку... О, ваш служник уже повернувся!

І справді, з кухні повернувся Джордж, несучи тацю з чайним сервізом, якого я ніколи раніше не бачила. Чашечки з білосніжної порцеляни, розписаної рожевими квіточками, були такі маленькі й крихкі, що здавалось, ніби їх можна розтрощити першим-ліпшим дотиком вуст. Цей чудовий ефект трохи псувала купка пончиків з джемом, що громадилася поряд на тарілці.

— Дякую, Джордж, — сказав Локвуд. — Постав це сюди.