Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Локвуд хитнув головою:

— Ні. Я певен, що він шукав кольє. На це надто багато що натякає. Комусь воно терміново потрібне...

— І ми знаємо, кому саме, — додала я. — Г’юґо Блейкові!

— Одна тільки проблема, — зупинив мене Джордж. — Він досі під арештом.

— Так, він під вартою, — погодився Локвуд, — та, власне, яка різниця? Блейк — чоловік багатий. Він легко міг найняти грабіжника. Хоч я, мушу визнати, досі не розумію, навіщо воно йому. Адже цей латинський напис не доводить його провини! — Він замислився. — Якщо...

— Якщо, — підхопила я, — це кольє не містить іншої таємниці, що могла б виказати Блейка.

— Авжеж. Ану, погляньмо на нього при денному світлі.

Ми вийшли в садок. Локвуд підняв кольє так, щоб усі могли його бачити. Воно мало такий самий вигляд, як раніше: овальний золотий кулон з перламутровими пелюстками, тріснутий і сплющений з одного боку.

Я придивилася до кулона. Тріщина...

— Які ж ми бовдури! — зойкнула я. — Ось вона, підказка!

Локвуд, поглянув на мене:

— Ти гадаєш...

— Я гадаю, що цей кулон відкривається! Нам треба відкрити його!

Я взяла в нього кулон і натиснула великими пальцями на тріщину. Кулон був добре пом’ятий, проте в моїх руках він одразу тихо клацнув — і розділився на дві половинки, що лягли на мою долоню, зчеплені крихітними петельками.

Не знаю, чого саме я сподівалась, та щось там неодмінно мало бути. Що саме — пасмо волосся? Чи фотографія? В таких кулонах люди зазвичай зберігають усілякі дрібнички.

Ми всі як один вирячились на половинки кулона.

Там не було ні волосся, ні фотографії, ні щільно складеної записки. Проте це не означало, що кулон був порожній. Дещо в ньому все ж таки було.

То виявився ще один напис, майстерно вирізьблений на одній із золотих половинок:

— Ось воно, — мовив Локвуд. — Те, що він хотів приховати.

— «А. В.» — це, вочевидь, Аннабел Ворд, — зауважила я.

— А «Г.», напевно, Гюґо, — прошепотів Джордж. — Г’юґо Блейк...

Локвуд насупився:

— Добре, якщо так. Але насправді тут щось більше. Що це, скажімо, за цифри? Може, якийсь код?

— Віднесімо краще це до ДЕПРІК, — несподівано сказала я. — Нам більше не можна це приховувати. Це серйозний доказ, про який повинна знати поліція. До того ж Блейк знає, що кулон тут...

— Твоя правда, — погодився Локвуд. — Хоч мені й не дуже приємно мати справу з Барнсом. Я волію, щоб ми виступали в цій справі самостійно. Однак... — У конторі раптово пролунав телефонний дзвінок. — Однак тепер у нас немає вибору. Візьми, будь ласка, слухавку, Джордж!

Джордж вийшов на кілька хвилин. Коли він повернувся, Локвуд уже сховав кулон у склянку, а я почала підмітати підлогу.

— Тільки не кажи мені, що це знову Барнс! — вигукнув Локвуд.

— Ні, — трохи почервонів Джордж. — Це новий клієнт.

— Знову якась літня леді з привидом кота на дереві?

— Ні. Люсі, облиш цей підвал і вирушай прибирати горішні кімнати... Це пан Джон Ферфекс, голова компанії «Залізо Ферфекса». Скоро він буде тут.

* * *

Проблема, що охопила Британські острови, відбилась якнайгіршим чином на економіці. Мерці, що повертаються й переслідують живих, нічні візити привидів — усе це не могло залишатися без наслідків. І моральність у суспільстві, й продуктивність роботи серйозно підупали. Ніхто не хотів залишатись на роботі ввечері. Взимку підприємства зачинялись відразу по обіді. Проте деякі фірми — ті, що виробляли найнеобхідніше, — процвітали. Однією з таких компаній і було «Залізо Ферфекса».

Ця компанія — провідний виробник залізних товарів ще до кризи — негайно заходилася постачати стружки та ланцюги агенціям «Фіттес» і «Ротвел». Із часом, коли ситуація загострилась і уряд почав масово встановлювати захисні ліхтарі, саме «Залізо Ферфекса» почало виробляти для них металеві деталі. Це забезпечило компанії розвиток. Проте цього було замало. Потворні залізні гноми, яких люди понаставляли в садках; залізні прикраси «Протекто»; пластмасові браслети з залізними «смайликами» на рученятах у немовлят, які їм надягають перед випискою з родильного будинку, — все це була продукція «Ферфекса».

Власник компанії, Джон Вільям Ферфекс, урешті став одним з найбагатших підприємців у країні — разом зі «срібними баронами», спадкоємцями Маріси Фіттес і Тома Ротвела та акціонерами лавандових плантацій у Лінкольнширі. Мешкав він десь у Лондоні, й за першим-ліпшим порухом його пальця міністри чинного уряду поспішали зі своїх контор до його будинку.

І цей чоловік зараз мав завітати до нас.

Зрозуміло, що вітальню ми прибрали вдвічі швидше, ніж звичайно.

Через кілька хвилин надворі замуркотів автомобільний двигун. Я визирнула у вікно: розкішний «ролс-ройс», що заповнив собою цілу дорогу, зупинився біля нашого ґанку. На вікнах автомобіля були поліровані срібні ґрати, вздовж бортів тяглися так само срібні нитки, а на капоті в промінні зимового сонця виблискувала срібна фігурка.

Шофер у сірій уніформі піднявся з переднього сидіння, обійшов автомобіль і відчинив задні дверцята. Я відскочила назад до кімнати. Локвуд тим часом завзято підбивав подушки, а Джордж змітав з канапи крихти від пирога.

— Він уже тут, — прошепотіла я.