Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Цього разу ми всі помітили слабке, непевне мерехтіння, що вигравало всередині на склі. Нам аж скувало руки й ноги. Ми не ворушились.

— Ліхтарик, — поволі промовив Джордж.

— Хтось удерся до нашого будинку, — кивнула я. Мені поза шкірою пробіг мороз.

— Хтось такий, що не боїться гуляти вночі, — підтвердив Локвуд. — Це означає, що він озброєний. Якнайменше — рапірою або Грецьким Вогнем. Гаразд, поміркуймо. Як він потрапив усередину?

Я придивилася до стежки:

— Парадні двері ніби цілі.

— Може, перевірити задні? — запропонував Джордж. — Він міг удертися через садок.

— Тільки якщо ти в них не застрягнеш... Ні, нам треба діяти разом. Заходьмо через парадні двері, як завжди, тільки тихо. Вперед!

Локвуд мовчки попрямував стежкою. На ґанку він зупинився й показав на невеличку тріску, відламану від одвірка. Тоді штовхнув двері — ті поволі відчинились.

— Замок зламано, — прошепотів Джордж.

— Якщо він увійшов таким чином, то ми захопимо його зненацька, — відповів Локвуд. Поманивши нас ближче, він прошепотів нам просто у вуха: — Перевіримо долішній поверх, а тоді вирушимо крученими сходами в підвал. І щоб я не чув ані звуку.

— А горішні поверхи?

— Не варто ризикувати. Підлога рипить. Він, напевно, нишпорить у кабінеті. Рапіри напоготові? Зараз ми його знайдемо, оточимо і роззброїмо.

— А якщо він пручатиметься? — запитала я.

— Застосуємо силу, — коротко блиснув зубами Локвуд.

* * *

У передпокої було темно. З глибини дому не лунало жодного звуку. Зачинивши за собою двері, ми трохи зачекали, поки наші очі звикнуть до темряви. Кришталевий череп-ліхтар посміхався нам зі столика; вішак із одягом здавався невиразною чорною громадою біля стіни. Локвуд показав рапірою на протилежні полиці. З першого погляду там усе було, як і завжди, та невдовзі я помітила, що деякі маски й гарбузи стоять трохи не так — ніби хтось поспіхом перебирав їх. Далеко попереду непевний білий промінець ковзнув по скатертині мислення. Я знову прислухалась — не чути нічого. У мене автоматично напружилися всі відчуття — і зовнішні, і внутрішні, — так, ніби ми знову були на завданні, за роботою.

Але ж це було наше житло, наш будинок, до якого вдерся непроханий гість!

Локвуд крутнув клинком ліворуч, тоді праворуч. Джордж вирушив до вітальні, а я тінню майнула до бібліотеки. Там було порожньо — жодного знаку чиєїсь присутності. Проте й цю кімнату наш гість не обминув своєю увагою: під полицями на підлозі купами лежали книжки й папери.

Коли я повернулася до передпокою, Локвуд чекав біля сходів. Джорджеві новини були ті самі, що в мене:

— Усе перевернуто догори дном. Тут щось шукали.

Локвуд кивнув, і ми нишком рушили до кухні.

Чи нишпорив, чи ні наш злочинець по шафах, тут панував звичайний безлад. На столі громадились тарілки з рештками нашого обіду — ми не прибрали їх, вирушаючи на завдання. Поряд з ними я помітила горщик із залізними стружками, що стояв біля коробки кукурудзяних пластівців, і невеличку купку соляних бомб, приготовлених Джорджем. Зараз усе це було нам ні до чого — ми шукали живу людину.

Локвуд підійшов до дверцят, що вели в підвал. Їх було трішки-трішки прочинено. Кінчиком клинка він тихо відчинив їх. Над крученими сходами панували тиша й пітьма. Знизу віяло теплим повітрям, повним запаху паперу, чорнил та магнію. Світло було вимкнено — ми вирішили не вмикати його. Я почула, як хтось нишком вовтузиться в підвалі — ніби пацюки, що шукають у темряві схованки.

Ми перезирнулись і міцніше стиснули руків’я своїх рапір. Локвуд ступив на першу сходинку — і нечутно подався вниз. Ми з Джорджем рушили за ним, намагаючись не дуже тупотіти по залізних сходинках. За кілька секунд ми вже були в підвалі.

Кімната з голими цегляними стінами була порожня. Тут стояли тільки шафи й торбини з залізними стружками. У пітьмі вони скидались на чорні брили. Праворуч із-за арки блимнуло зеленкувате світло; звідти ж лунав і той самий пацючий шурхіт. Тоненький промінець ліхтарика майнув в інший бік — і зник.

Без жодного звуку — наче ми самі були привидами — ми зазирнули за арку. Там коїлось казна-що: теки розкидані, шафи відчинені, на підлозі — ціле море паперів. Склянка з привидом на Джорджевому столі стояла відкрита. Обриси черепа плавали в яскраво-зеленій плазмі. Безплотне обличчя крутилось на одному місці.

Кімната для фехтування була порожня, двері до комори були замкнені. Залишилася тільки остання кімната — з трофеями. Ми підібралися ближче — там хтось нетерпляче порпався на полицях: шурхіт лунав гучніше, ніж досі.

Пройшовши останню арку, ми зазирнули туди.