Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

— До речі... — Джордж пошукав у своїй торбині. — Поки ми чекаємо на нього, перегляньмо ці нотатки з Архіву. Я знайшов нові відомості про Енні Ворд. Здається, що п’ятдесят років тому вона встигла перебрати цілу компанію «золотих» молодиків, серед яких були й завсідники наймодніших лондонських барів. За рік до її смерті «Світський Лондон» надрукував її фотографію з одним таким молодиком. Ось вона. Впізнаєте? І, сподіваюсь, не тільки Енні?

Джордж подав мені кілька чорно-білих фотографій — здебільшого з балів та вечірок, але також і з казино. На кожній фотографії купчились молоді дженджуристі красені. Крім кольору вбрання (чи радше відсутності кольору) вони мало чим відрізнялись від тих, що заповнювали сторінки сучасних часописів, які читав Локвуд; ба навіть більше — вони були так само нудні. Аж тут на третій або четвертій сторінці я знайшла дещо цікаве. На одній із цих сторінок було надруковано дві фотографії. З однієї на камеру всміхався сипматичний юнак у чорному циліндрі, піджаку і з краваткою-метеликом. Сорочка на ньому була з мереживом, що майже повністю ховалося за ціпочком у руці, обтягнутій білою рукавичкою. Темне довге волосся спадало пишними локонами; гарне обличчя аж пашіло здоров’ям. Усміхався він гордовито й загадково, ніби казав; «Я знаю, як я подобаюсь тобі і як би ти раділа нагоді бути зі мною».

Під фотографією був підпис: «Пан Г’юґо Блейк: Нинішній герой нашого міста».

— То ось він який, — прошепотів Локвуд.

Я дивилась на це виглянцюване, самовдоволене лице, та перед очима поставало інше — вкрите пилом і павутинням.

— А тут теж він, — провадив Джордж.

Поряд була інша фотографія — цього разу цілої групи людей. Молодики й дівчата стояли біля фонтану. Напевно, то був утомливий літній світський прийом — чоловіки красувались у білих сорочках і краватках, жінки — в бальних сукнях із голими плечима, коштовними оздобами, блискітками й ще бозна-чим — я не дуже знаюсь на святковому вбранні. Чорно-білий знімок не передавав фарб, проте я була певна, що ці сукні мали якнайкращі кольори. Дівчата стояли попереду, молодики юрмились за ними. Усі всміхались на камеру так, ніби вони — господарі цього світу; можливо, одначе, що так воно й було. Посередині стояла Енні Ворд — прекрасна, осяяна світлом. Жінки довкола ніби перебували в її затінку — судячи з їхніх ніякових усмішок, вони чудово це розуміли.

— Ось Блейк, — Джордж показав пальцем на високу усміхнену постать у задньому ряду. — Прямісінько за її плечем. Навіть тут не залишає її.

— Погляньте... — Я показала на крихітний овал, що ледь помітною цяткою виднів на шиї дівчини. Мені аж стиснуло горло. — На ній кольє!..

— О, ви всі вже тут? — Інспектор Барнс стояв на порозі й дивився на нас. Він здавався натомленим: навіть його вуса немічно обвисли. В одній руці він тримав теку з паперами, а в другій — пластмасову чашечку з кавою. — Яка радість! Ви часом не збираєтесь знову вилити мою чашку на мене?

— Ми прийшли на ваш виклик, пане Барнсе, — байдуже відповів Локвуд. — Чим можемо стати вам у пригоді?

— Можете, але не всі.. Дещо потребує пильнішої уваги. — Барнс поглянув на Джорджа. — Ви вже позбулися тієї склянки з привидом, Кабінсе?

— Звичайно, пане Барнсе, — мовив Джордж.

— Гм-м... Якщо так, то ні ви, ні пан Локвуд мені не потрібні. А з панною Карлайл я хотів би поговорити. — Барнсові очі втупились у мене. — Ходімо зі мною, панночко. А ви почекайте тут.

Біль тривоги пронизав мої груди. Я стривожено поглянула на Локвуда, що насуплено ступив уперед.

— Пробачте, інспекторе, — сказав він. — Панна Карлайл — мій співробітник. Я наполягаю на своїй присутності...

— Якщо ви хочете й далі заважати розслідуванню, — буркнув інспектор, — побалакаємо пізніше. А поки що — на цей тиждень мені вас вистачило. Зрозуміло? Що ви ще хочете сказати?

Локвуд замовк. Я всміхнулася до нього:

— Нічого. Все буде гаразд.

— Авжеж, гаразд. — Барнс відчинив двері й провів мене всередину. — Не сумуйте. Це ненадовго.

Він провів мене через увесь поверх до темних сталевих дверей біля дальньої стіни. Потім набрав номер на кодовому замку: двері від’їхали — й за ними виявився довгий тихий коридор, освітлений неоновими лампами.

— Ваш приятель Локвуд сказав мені, що ви встановили зв’язок із привидом Енні Ворд, — промовив Барнс, ведучи мене коридором. — Це правда?

— Так, сер. Я чула її голос.

— Він також сказав, що ви дістали важливі свідчення про її смерть — про те, що її вбив колишній коханець.

— Так, сер.

Власне, це теж була правда. Я дістала ці свідчення, доторкнувшись до кольє. Від дівчини-привида я їх не чула.

Барнс поглянув на мене скоса:

— Коли вона говорила з вами, вона назвала ім’я вбивці?

— Ні, сер. Це були... тільки уривки спогадів. Так, як це часто трапляється в Гостей.

Інспектор пирхнув: