Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

— Люсі, будь ласка... — Локвуд ухопив мене за рукав і зупинив просто посеред дороги. Ми саме були в Мейфері, на півдорозі додому. Тихі будинки ховалися за високими мурами й щільним туманом. Повертало на північ. Жодного привида довкола не було.

— Не чіпай мене! — я висмикнула руку. — Це через твою статтю я сьогодні опинилася віч-на-віч з убивцею! І мені цього вистачило — донесхочу! Ти ж не бачив його очей, Локвуде. А я бачила й відчувала, як він дивиться на мене!

— Він не міг тебе бачити, — пробурмотів Джордж, що саме відвернувся від нас і, тримаючи напоготові рапіру, оглядав туман.

Дорогою ми помітили одного-єдиного Гостя — самотню постать у Ґрин-Парку, що поволі пливла алеєю, — та все одно насторожились, Ніхто не знає, що чекає на тебе в Лондоні за найближчим рогом.

— Він не міг тебе бачити, — повторив Джордж. — Ти ж була за склом. Звичайно, він знав, що хтось там є, й просто вирішив познущатися. Це все, на що він був спроможний.

— Неправда! — хутко заперечила я. — Блейк знав, що це саме я. Він теж, як і всі, читав цю статтю! Він знає все про агенцію «Локвуд і К°», про те, як Люсі «Карлейл» дістала проти нього серйозні докази! Він так само легко дізнається й про те, де ми живемо. Якщо його випустять на волю, ніщо не завадить йому прийти до нас!

Локвуд хитнув головою:

— Люсі, Блейк нізащо не прийде до нас.

— А якщо й прийде, — підхопив Джордж, — то ду-у-уже повільно, з ціпочком. Йому ж сімдесят один рік!

— Я мав на увазі те, що його не випустять, — провадив Локвуд. — Його звинуватять і спокійно замкнуть у в’язниці... До речі, що ти там казала про очі? У Джорджа теж незвичайні очі, але ж ми його не сахаємось!

— Дякую й на цьому, — буркнув Джордж. — Я завжди вважав, що очі — моя прикметна риса.

— Твоя правда, Джордж, але в тім-то й твоя біда... Послухай, Люсі. Я розумію, чому ти сердишся, й сам серджуся не менше. Барнс не мав права примушувати тебе діяти проти волі. Це звичайна поведінка ДЕПРІК — вони вважають, що самі порядкують тут... Проте вони принаймні не порядкують нами, — Локвуд підняв руки над дорогою, де клубочився туманний вихор. — Погляньте навкруги! Щойно минула північ. Ми самі в порожньому місті. Всі інші сплять, позамикавши двері й обвішавши вікна амулетами. Усім страшно — крім тебе, мене й Джорджа. Ми самі обираємо, куди нам іти, — без наказів Барнса, ДЕПРІК чи будь-кого. Ми цілком вільні!

Я щільніше загорнулась у пальто. Локвуд, як і завжди, казав чистісіньку правду. Будь-що це добре — стояти серед ночі з рапірою на поясі, в компанії приятелів. Смуток, навіяний нашим коротким візитом до Скотленд-Ярду, поволі згасав. Мені трохи покращало на душі.

— Власне, ти кажеш правду...— промовила я. — Ти й справді вважаєш, що Блейка залишать під вартою?

— Безперечно, залишать.

— До речі, Люсі, — втрутився Джордж, — зараз ми тебе підбадьоримо. Коли ми чекали на тебе, то бачили Квілла Кіпса. Він — у групі «Фіттес», що цієї ночі працює з ДЕПРІК. Зазвичай це доручають по черзі їм і «Ротвелові»... Отже, цього вечора Кіпсові пощастило патрулювати каналізацію. Його команді довелося тісно поспілкуватися з чимось вельми смердючим — я не маю на увазі Гостя... Якби ти його бачила! Як він просяк!

Я мимоволі зареготала:

— В Кіпса принаймні є робота. А наш журнал досі порожній.

— Краще бути бідним, ніж смердючим, — зауважив Джордж.

Локвуд стиснув мені руку:

— Ходімо. Про завтрашній день не турбуйся. Щось-таки зміниться на краще. Рушаймо краще додому — я мрію про бутерброд з арахісовим маслом!

Я кивнула:

— А я — про какао з печивом!

Туман тим часом густішав. Він обвивав залізне поруччя, клубочився довкола захисних ліхтарів, змазуючи й закручуючи їхні промені. Наші черевики гучно цокали об бруківку, химерно відлунюючи з того боку дороги; здавалося, ніби поруч якась інша трійця невидимо пробиралася крізь темряву.

Захисний ліхтар на Портленд-Роу було зламано. Всередині цоколя мерехтіли блакитні іскри, яскраве біле світло змінилося непевним червоним. Вікна в сусідніх будинках були темні, штори на них — опущені. Туман снувався довкола нас, коли ми підійшли до своїх дверей.

Локвуд ступав першим. Він простяг руку, щоб відчинити хвіртку, і раптом закляк. Ми з Джорджем налетіли на нього ззаду.

— Джордж, — тихо промовив Локвуд. — Ти останнім брав кольє Енні Ворд. Куди ти його подів?

— Поклав на полицю, до інших трофеїв. А що трапилось?

— А склянку з ним ти запечатав? Не забув?

— Звичайно, ні. А що...

— Я щойно бачив світло в вікні нашого кабінету.

Він показав уперед, через поруччя. Двір, куди виходили підвальні двері, був темний; його навскіс розтинав непевний помаранчевий промінь від ліхтаря, що стояв біля будинку № 37. Збоку від цього променя було видно наше вікно: вдень крізь нього можна було побачити краєчок мого стільця і вазу з квітами, що стояла посередині мого письмового стола. Та зараз там було темно — ніби на стіні хтось намалював чорний прямокутник.

— Я нічого не бачу, — прошепотів Джордж.

— Це тривало лише секунду, — пояснив Локвуд. — Можливо, слід від якогось потойбічного світла... Ні, ось воно знову!