Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

— Подейкують, що Маріса Фіттес колись проводила цілі розмови з привидами Третього Типу й дізнавалася чимало цікавого. Однак це рідкісний Талант, та й привиди ці — теж рідкість. Сучасні агенти здебільшого — дрібнота... Нарешті! Ось ми й на місці — в Зоні Особливої Охорони.

Ми зійшли бетонними сходами на нижчий поверх. Тамтешні двері були з важкого заліза, позначені попереджувальними знаками: жовтими трикутниками з чорними облямівками, з яких шкірилися черепи — один або навіть два. Повіяло холодом: ми, напевно, були глибоко під землею.

— А тепер слухайте, — почав Барнс. — Дякую вам за ваші відкриття. Вони по-новому висвітлили для нас справу Аннабел Ворд. — Він ще раз позирнув на мене скоса. — Не думайте, що нам не вдалося б установити її особу. Ви зробили це швидше, бо вам не довелося розбирати той смітник, який ви — троє дітлахів-бешкетників — залишили після себе на Шин-Роуд. Це вам вдається найкраще... Будь-що, однак, я певен, що справжній винуватець тут — Г’юґо Блейк. Сьогодні я заарештував його.

Мені аж тьохнуло серце:

— Чудово!

— Проте, — Барнс зупинився біля простих залізних дверей, — Блейк, як і п’ятдесят років тому, все заперечує. Каже, що лише підвозив дівчину додому, а всередину не заходив.

— Він бреше, — мовила я.

— Я теж певен, що він бреше, але мені потрібно більше доказів. Тому я й запросив вас сюди. Проходьте, будь ласка.

Перш ніж я встигла відповісти, він завів мене до темної комірчини, де були тільки два металеві стільці зі шкіряними сидіннями й невеличкий столик. Стільці стояли біля протилежної стіни, а на столику я побачила прикріплену лампу й чорний телефонний апарат.

— Сідайте, панно Карлайл. — Барнс підняв слухавку й заговорив у неї. — Все гаразд? Він тут? От і добре.

Я вирячилась на нього:

— Про що ви хочете зі мною говорити? Поясніть мені, будь ласка, що тут відбувається!

— Психічні контакти, як із тією мертвою дівчиною, — речі дуже суб’єктивні, — зауважив Барнс. — Для них важко підбирати слова. Ви пам’ятаєте одне й забуваєте інше. В голові геть усе переплутується. Цілком можливо, що привид уже розповів вам набагато більше про свою смерть, ніж ви переказали нам. Скажімо, показав обличчя вбивці...

Я хитнула головою, зрозумівши, до чого ведеться:

— Ви про Блейка? Ні. Я щойно бачила його фотографію. Мені вона незнайома...

— Тоді він міг мати інший вигляд, — наполягав Барнс. — Ну, починаймо?

Мене огорнула тривога:

— Пане Барнсе, я не хочу цього робити. Я розповіла вам усе.

— Просто подивіться. Це однобічне скло. Він вас не побачить і не дізнається, що ви тут.

— Будь ласка, пане Барнсе...

Інспектор, не звертаючи на мене уваги, увімкнув лампу на столі. Жалюзі всередині розсунулись, наче завіса в театрі, відкривши світлу кімнату. Там на металевому стільці обличчям до нас сидів чоловік. Хоч нас розділяло однобічне скло, між нами було не більше, ніж два-три метри.

То був підстаркуватий добродій в ошатному чорному костюмі в тоненьку рожеву смужку, з рожевою краваткою й таким самим носовичком, що визирав з кишені. Чорні черевики блищали глянцем. Г’юґо Блейк залишався таким самим дженджиком, як на чорно-білому знімку з часопису півстолітньої давнини. Його сиве волосся, зачесане назад, досі спадало до плечей м’якими пишними локонами.

Усе було те саме, крім обличчя.

З пещеного й самовдоволеного воно перетворилось на спустошене й зморене. Сіра зморшкувата шкіра так щільно обтягала череп, що, здавалось, от-от лусне. Від носа щоками й підборіддям розповзлися тоненькі сині судини. Вузькі губи стяглися тонкою лінією. А очі...

Очі були найстрашніші. Запалі, порожні, досі блискучі, але крижані, вони водночас полум’яніли злобою й розумом, аж пронизуючи чорну поверхню стіни. Лють цього чоловіка була помітна відразу. Він зчепив пальці на колінах, мов пазурі. Він щось говорив, однак я не чула жодного слова.

— Блейк багатий, — усміхнувся Барнс, — і користується цим, як йому заманеться. Йому не дуже весело тут сидіти. Проте це не ваші проблеми. Дивіться пильніше, панно Карлайл. Очистіть розум, пригадайте, що показала вам убита дівчина. Нічого не спливає в пам’яті?

Я глибоко зітхнула, намагаючись відкинути тривогу. Врешті-решт, усе гаразд. Він мене не бачить. Зроблю, що хоче Барнс, і все скінчиться.

Я зупинила погляд на Блейковому обличчі...

Тієї ж миті очі старого вирячились просто на мене — ніби він дивився крізь бар’єр і знає, що я там.

Блейк вишкірився на мене всіма своїми зубами.

Я засовалась на стільці.

— Ні! — вигукнула я. — Годі! Я нічого не відчуваю. Нічого не пригадую. Будь ласка! Будь ласка, зупиніть це! Досить!

Барнс повагався, але все-таки натиснув на кнопку. Жалюзі знову зімкнулись, заховавши й світлу кімнату, й вишкіреного чоловіка.

15

— Люсі! — окликнув мене Локвуд. — Зачекай! Нам треба поговорити!

— Ні. Не хочу.

— Не біжи так швидко! Я розумію, що ти сердишся, але й ти зрозумій — я ж не знав, що Барнс попросить тебе це зробити!

— Справді? А трохи подумати не пробував? Через твою дурнувату статтю цілий світ тепер знає про мій духовний зв’язок з Аннабел Ворд! Я — ні сіло ні впало — опинилась у центрі розслідування!