Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Через тиждень після нашого повернення до Лондона, коли ми відпочили як слід і цілком оговтались від пережитого в замку, в будинку 35 на Портленд-Роу відбулася вечірка. Вечірка була не дуже людна — в ній брали участь лише ми втрьох, — але це не збентежило агенцію «Локвуд і К°». Джордж замовив у крамниці на розі пончики найрізноманітніших сортів. Я накупила паперових гірлянд і розвісила їх у кухні. А Локвуд повернувся з походу до Найтсбриджа з двома торбинами, повними всіляких смаколиків: ковбасних рулетиків і желе, пиріжків і тістечок, пляшок кока-коли й імбирного пива[2]. Смаколики просто загромадили нашу кухню. Здавалося, що ми потрапили до казкового світу.

— За Кумб-Кері-Голл! — виголосив Локвуд, піднімаючи склянку з кока-колою. — За успіх, який він приніс нам! До речі, сьогодні в нас нове замовлення.

— Добре, — відповів Джордж. — Сподіваюсь, це не та сама леді з котом?

— Ні. Це жіночий коледж у Челсі. У ванній їхнього жіночого гуртожитку бачили безногого чоловіка із закривавленими культями.

— Звучить заманливо, — мовила я, беручи ковбасний рулетик.

— Мені теж так здається, — підтакнув Локвуд, запихаючись величезним шматком пирога. — Останнє інтерв’ю в «Таймсі» додало нам роботи. І принаймні повернуло добру репутацію.

Джордж кивнув:

— Це тому, що ми не спалили Кумб-Кері-Голл дощенту. Хоча, правду кажучи, вбили клієнта. Це навіть краще за пожежу.

Локвуд знову наповнив наші склянки. Ми заходились їсти мовчки.

— Тільки шкода, — нарешті озвалась я, — що Барнс змусив тебе збрехати про Ферфекса. Старий заслужив, щоб люди дізнались про нього правду.

— Мені це теж не до вподоби, — погодився Локвуд. — Та що вдієш — зачеплено інтереси однієї з найвпливовіших родин і однієї з найважливіших компаній Англії. Якщо стане відомо, що голова цієї компанії був убивцею й негідником, то від її авторитету нічогісінько не залишиться. А з цим — особливо тепер, коли Проблема завдає дедалі більшого клопоту, — ДЕПРІК аж ніяк не погодиться.

Я поклала вбік виделку:

— Виходить, усе було даремно? Ніякої справедливості? І ніхто ніколи не дізнається правду ні про Ферфекса, ні про Енні Ворд...

— Завдяки тобі, Люсі, — перервав мене Локвуд, — привид Енні Ворд домігся свого. Справедливість перемогла — якнайбільшою мірою. Енні Ворд нарешті поквиталася з убивцею, Ферфекса покарано...Так, Барнс переконав нас приховати правду, зате дозволив розповісти репортерам «Таймса» всі інші подробиці пригоди. Тепер ми уславились на цілу країну!

І всі від цього тільки виграли!

— Крім Ферфекса, — додав Джордж.

— Еге ж, звичайно. Крім Ферфекса.

— Цікаво, що іще приховує ДЕПРІК, — зауважила я. — Ви помітили, як швидко вони прибули, як блискавично забрали всі речі — начебто докази? Здається, їх більше цікавили Ферфексові кольчуга й шолом, ніж його злочини. Шолом узагалі був якийсь химерний... Хотілося б роздивитись на нього ближче.

Локвуд сумно всміхнувся:

— Не пощастило. Зараз він лежить десь у підземеллях Скотленд-Ярду. Більше ти ніколи не побачиш цього мотлоху.

— Добре, що я поцупив оті окуляри, — обізвався Джордж і зняв зі спинки стільця окуляри з товстими лінзами. — Вони й справді химерні. Навіщо вони потрібні? В них усе розпливається перед очима... А тут якась незрозуміла марка. Що ти скажеш про це, Люсі?

Він передав окуляри мені. Вони були важчі, ніж мені здавалося, й холодні. Придивившись пильніше, я побачила невеличку емблему на внутрішньому боці лівої лінзи.

— Схоже ніби на арфу, — сказала я. — Таку, як у стародавніх греків. Ось викривлений корпус, а ось три струни...

— Будь-що це не Ферфексова марка, — перервав мене Джордж і поклав окуляри на стіл, між порціями желе. — Треба буде зробити з ними кілька експериментів.

— Скільки хочеш, Джордж, — відповів Локвуд, і ми знову підняли наші склянки.

— У нас майже закінчилось імбирне пиво! — несподівано сказав Джордж. — І пончиків теж залишилось мало. Цю місію дозвольте виконати мені! — Він підхопився, відчинив двері в підвал і подався туди.

Ми з Локвудом зосталися сам на сам. Дивились одне на одного — й трохи збентежено всміхались, як за давніх днів.

— Послухай-но, Люсі, — мовив Локвуд. — Я хочу дещо спитати в тебе.

— Будь ласка, питай.

— Коли ми прийшли до бібліотеки — і Ґріб хотів застрелити тебе... Ти тоді навмисне витягла кольє й звільнила привида?

— Звичайно.

— Твоя рішучість урятувала нам життя. Чудова робота! Але цікаво... — Якусь хвилину він мовчки дивився на стіл, заставлений бутербродами. — Звідки ти знала, що привид заодно не нападе на нас?

— Я цього не знала... Ферфекс усе одно збирався нас убити, тож я вирішила ризикнути.

— Виходить, нам тоді ще раз пощастило... — Він завагався. — До речі, дівчина-привид розмовляла з тобою?

— Ні.

— Вона не просила тебе дістати кулон із склянки?

— Ні.

— А тоді, на Шин-Роуд, вона не просила тебе забрати кулон з її тіла?

— Ні! — відповіла я йому з фірмовою посмішкою від Люсі Карлайл. — Локвуде... ти що, натякаєш, ніби цей привид контролював мене?

— Аж ніяк. Просто часом я не дуже розумію тебе... Там, у бібліотеці, коли ти дістала кольє, на твоєму обличчі не було й тіні страху!