Агенція "Локвуд і К°". Сходи, що кричать

Я зітхнула. Це теж непокоїло мене.

— Послухай-но, — сказала я. — Неважко було здогадатися, що привид передусім націлиться на Ферфекса. Гадаю, що всі ми могли це передбачити. Але твоя правда: я була певна, що нас він не займатиме. Так, привид не розмовляв зі мною. Я просто відчувала його наміри. Це ще один бік мого Таланту. Я не тільки переживаю минулі почуття привидів; часом я відчуваю їхній теперішній настрій...

Локвуд насупився:

— Кілька разів я вже помічав це за тобою. Хоча б з отим привидом у садку, під вербою. Ти казала, що він тужить за близькою людиною... Може, ти його чула?

— Ні, він нічого не казав. Я просто відчувала це, хоч могла й помилитись. Часом важко буває визначити, коли вірити цим відчуттям, а коли — ні. — Я взяла зі стола трюфельну цукерку, покрутила її в пальцях і поклала назад. Мені зненацька сяйнула думка. — Річ у тім, Локвуде, що я не завжди чиню правильно. У мене трапляються серйозні помилки. Я ніколи не розповідала тобі про свою останню справу — перед тим, як я приїхала до Лондона. Я тоді відчула, що привид сильніший, ніж здається, але не довірилася своєму чуттю, а мій керівник не схотів мене й слухати... То був Перевертень, і він пошив нас усіх у дурні. Однак я майже здогадалась про це. Якби я послухалася свого чуття, то встигла б усіх порятувати... — Я втупилась у скатертину. — Проте я цього не зробила, й через це загинули люди.

— Здається, тут більше винен твій керівник, ніж ти, — заперечив Локвуд. — Послухай мене, Люсі: ти довірилася своєму чуттю в Кумб-Кері, й це допомогло нам вижити. — Він усміхнувся мені. — Я довіряю й твоєму Таланту, й твоїм рішенням. Я пишаюся, що ти в моїй команді! Не переймайся минулим. Залишмо минуле привидам. Ми всі раніше коїли щось таке, за чим шкодували. Тому нам слід прямувати вперед! Правда, Джордж?!

Джордж відчинив двері носаком черевика. В руках він ніс ящики з імбирним пивом.

— Усі задоволені? — спитав він. — А чому це ви не їсте? Стільки їжі пропадає марно!.. Хай йому дідько — я забув пончики!

Я вмить підхопилася:

— Не турбуйся. Я сама принесу їх.

* * *

У підвалі було прохолодно — тому ми й зберігали там харчі. Після теплої кухні мене аж пронизало холодом. Я ступала залізними сходами, дослухаючись до голосів хлопців, що лунали згори. Розмова з Локвудом утішила мене, та я була рада уникнути її продовження. Мені не хотілося розповідати ні про своє минуле, ні про зв’язок із привидом. Ні, я йому не збрехала... Я справді не виконувала жодних наказів дівчини-привида — принаймні свідомо. А несвідомо? Правду кажучи, це було важко пояснити... Цей вечір не підходив для таких міркувань. Ми відпочивали й веселилися.

Пончики лежали в найхолоднішому місці нашої секретної комори. Я взяла тацю з полиці — для цього мені навіть не знадобилося світло. Аж тут я перечепилась об велику коробку з чипсами «Смак креветки», яку Джордж поклав прямісінько посередині кімнати. Втративши рівновагу, я налетіла на полицю, копнувши ногою спочатку щось тверде, а потім — щось м’яке.

Пончик! Звичайно ж, я наступила на пончик! Я обтрусила зі спідниці цукрову пудру й заходилася шукати на підлозі тацю.

— Люсі...

Я заклякла. Двері поволі зачинились. У кімнаті було темно — тільки мерехтіли якісь жовті вогники.

— Люсі...

Тихий голос шепотів мені просто у вухо. Зблизька — з відстані витягнутої руки... А в мене — ні рапіри, ні робочого пояса! Нічим захиститись...

Я наосліп простягла руку до дверей, шукаючи клямки.

— Я спостерігав за тобою...

Я намацала клямку й потягла за неї. Жовті вогники в темряві засяяли яскравіше. Навпроти мене, над полицею з пончиками, стояла склянка, накрита носовичком.

— Так... — шепотів голос. — Це я... Поглянь на мене...

Я стягла носовичок і позадкувала. Сьогодні плазма в склянці була світло-зелена. Моторошне обличчя набуло сформованого людського вигляду, майже затуливши собою череп на дні склянки. Ніс привида був довгий, в очних ямках горіли ті самі жовті вогники, рот вишкірився в недобрій посмішці.

— Я завжди кликав тебе... — провадив привид.

Я вирячилась на нього.

— Отак, моя маленька... Обніми мене. Нам є про що поговорити...

— І не сподівайся,— відрубала я, уважно оглянувши склянку. Я зачепила її, коли падала, проте скло було ціле. Що ж тоді змінилося?

— Не роби цього... — обличчя привида скривилося з болю. — Ти не така, якусь Ти знаєш це...

Я нахилилася, щоб роздивитися пластмасову кришку на склянці. Так і є — вона зсунулась, і зі склянки тягся жовтавий промінь світла.

— Ти не така черства, як Локвуд. І не така огидна, як Кабінс, — говорив привид. — О, якої ганьби він часом завдає мені! Одного разу — ти не повіриш! — він занурив мене у ванну і...

Я взяла склянку в руки. Рот привида скривився ще дужче: