Амністія для Хакера

— Так… — Панасюк виглядав невиспаним і знервованим. — Проводиться важлива операція… Без відома начальника, я так розумію…

— Пробачте, Олександре Миколайовичу, — сказав Кобища, — все так нагально сталося… Мене самого з ліжка витягли… Я, як збагнув, про що йдеться, геть усе забув.

— І про що ж ідеться?

Від Панасюка добряче тягло спиртним. Очевидно, він встиг гарно прикластися перед сном.

— Йдеться про кореспонденцію електронною поштою, яка, судячи з усього, має відношення до справи Ромазана. Принаймні так повідомив чоловік, який анонімно телефонував годину тому.

Панасюк, непривітно глянувши на майора, схилився над Карповичем.

— Ну, що ти там намацав?

— Кореспонденція прийшла щойно. Називається «Хакер». Відправлена з брюссельського відділення банку «Трансєвроінвест». Оператор працює через сервер у Роттердамі, в Голландії… Але він не є абонентом цього сервера. Звичайний прийом, коли хтось хоче залишитися анонімним користувачем. Те саме, що й учора. Ось маємо…

Обидва програмісти працювали на повну…

— Ось маємо, — вів далі Карпович, — підключення до роттердамського сервера через Нью-Йорк… Зараз…

— А де він сам? Звідкись він мав залізти перший раз!

Говорив тепер виключно Панасюк. Кобища і всі інші мовчки стояли поруч.

— Де він може бути, пробуємо встановити. Але він плутає сліди. От знову…

— Що?!

— Ейнтрахт… До нью-йоркського сервера він підключився через Ейнтрахт.

— А що з самою кореспонденцією? — обережно нагадав Кобища. — Що там? Можна взнати?

— Ігоре, що з поштою? — нагадав Карпович.

— Запакована.

— З поштою доведеться чекати, — тиснучи на клавіші, сказав Карпович. — Для розпакування потрібен пароль. Він не повідомляв його, коли телефонував вам?

— Ні, — відповів Кобища.

— Зрозуміло, — промовив Карпович. — Він, очевидно, повідомить його всім одразу.

— Кому це всім? — не зрозумів Панасюк. — Кому всім?

— Аналогічна кореспонденція зараз іде з банку, того самого — у Брюсселі — на багато електронних скриньок. Наприклад, на СБУ в Києві, на управління банків, на податкову, Міністерство фінансів… Тепер пішла кореспонденція на центральні газети — ось зараз «Правда України»…

Панасюк курив, глибоко затягуючись, спершись на стіл сідницями. Кобища лише ковзнув поглядом по начальнику, який геть спав з лиця.

— Тільки називаються всі вони інакше, — продовжував Карпович. — «Важливе повідомлення». Отак просто. Чортівня… Банківська мережа закрита, так, наче там усе відключено, а всі повідомлення звідти.

— З-зараза… — озвався другий програміст, — міняє сервери, як…

— Як Сердюк коханок… — упівголоса підказав Можейко, тихенько штовхнувши щойно прибулого колегу в бік.

Той ще не встиг включитися і лише вдавано насупився.

— Ми можемо його вичислити? — знову озвався Панасюк. — Де ця паскуда?

— М-м-м… важко… — відповів Карпович. — Кожне нове повідомлення надсилається через новий сервер. Плутає сліди, мов заєць. Він змінює сервери швидше, ніж ми за ним встигаємо.

— Ти ж доводив, що він ні бельмеса! — несподівано загорлав начальник. — Ти ж бив себе у груди, що витягнеш його, щойно він з’явиться в інтернеті! Казав ти таке чи ні? Я тебе питаю!

Голос Карповича дещо здригнувся, проте відповів він спокійно:

— Те, що він підписався Хакером, зовсім не означає, що він — той, з ким ми стикалися раніше. Зараз ми маємо справу дійсно з фахівцем високого класу. У нього дійсно рівень хакера. Плюс він обрав такий метод, що всі козирі на його боці…

— На хріна мені твої козирі! — волав Панасюк. — Якщо ти нам його зараз не даси, то підеш на губу! У штрафбаті зогниєш! Ти вже півтора року не був у своїй частині! Ти знаєш це? Ти знаєш, що ти дезертир? Завтра тебе зловлю і відправлю туди, під трибунал!

Він важко дихав. Карпович мовчав. Есбеушники намагалися якимось чином вгамувати начальника.

— Усе, надсилання пошти припинилося, — тихо сказав Ігор.

— Ріо-де-Жанейро… — ніби нічого й не сталося, додав Карпович. — Пошта на «Аргументи і факти» направлялася через сервер цього міста.

— Є пароль, — сказав Ігор. — Щойно з’явився. Вводити?

— Вводь, — сказав Кобища.

Усі схилилися до екрана комп’ютера, за яким сидів Карпович.

— Прошу сюди, — запропонував Ігор. — На цьому моніторі зараз буде те саме.

— Ви відслідковуєте його? — запитав Кобища.

— Так. Він, правда, вже припинив роботу в інтернеті. Тепер ідемо по його слідах.

На екрані заблимало. Кореспонденція розархівувалася. Читали всі разом, поїдаючи очима інформацію: