Амністія для Хакера

Я — невидимка 001, комп’ютерний вірус нового покоління. Мене створив Хакер у березні 1999 року. У травні цього ж року за допомогою «троянського коня» мене інстальовано до комп’ютерної системи «УкрВента-банку», де з моєю допомогою була відслідкована тіньова фінансова операція, суть якої полягала в замаскованому переказі державних грошей загальною сумою 80.000.000 (вісімдесят мільйонів) доларів США на рахунок у брюссельському відділенні банку «Трансєвроінвест».

Нижче наводилася схема переказу з номерами рахунків, сум, що переказувалися, та механізмом їх наступного злиття. Кожен із присутніх пошепки щось промовляв.

— Клас… — сказав Можейко. — Все розкинуто на безліч дрібних рахунків, буквально по кілька тисяч. І все начебто своїми каналами пішло на Бельгію, а там…

— А там — бабах! І відразу склалося у вісімдесят «лимонів»! — здивувався Величко.

— А ти глянь, звідки гроші взялися. — Сердюк ткнув грубим пальцем в екран. — Ще в нас… У нашому банку… Все взято з трьох рахунків — ось вони.

— Цікаво, — сказав Можейко, — чиї це рахунки?

— Скоро знатимемо, — пообіцяв Сердюк. — Дивись!

Вони продовжували читати ще з більшим інтересом:

Усі виявлені рахунки, які брали участь в операції, включаючи кінцевий, були мною заблоковані і при перевірці власниками вказували на відсутність на них фінансів та якихось попередніх операцій. Моя властивість не визначатися існуючими антивірусними програмами призвела до повної втрати контролю з боку банків над рахунками та нерозуміння цього явища. Завтра о 12–00 буде запущена спеціальна програма, внаслідок чого о 12–01 всі рахунки відтворять свій дійсний стан і стануть доступними для фінансових операцій. З метою створення сприятливих умов для розслідування цього фінансового злочину аналогічна інформація передається одночасно…

Далі йшов довгий список адресатів даної кореспонденції, який усі вони бачили перед цим.

— Нормально… — захоплювався Можейко. — Оце нормально.

Побачивши, що начальник нарешті зник, колектив повеселішав.

Міщун, видобувши мобільний, також вийшов за двері. Справа поступово переходила до компетенції виключно його відомства.

— Ні, норма-ально… Слухайте, такі віруси розводити потрібно!

— О… — здивувався Сердюк. — Ти ж його збирався ногами бити! Забув?

— Ну, що ви… — ніяково розвів руками Можейко. — Це ж справжній Робін Гуд!

— Вкрадене бабло диви як виклав…

— Друзя ухлопав — забули?

— Такий собі віртуальний, в дусі часу…

— Балаган припиніть… — похмуро та зловісно промовив Кобища. — І то негайно.

Усі миттєво затихли.

— Завтра… — Майор відкашлявся і продовжував так само тихо, тим не менше, усі завмерли. — Завтра ми продовжуємо вести слідство по справі Ромазана. Це я говорю для тих, у кого, можливо, з’явилося враження, що все скінчено. А післязавтра… — Кобища обвів усіх просто-таки загрозливим поглядом, від якого в декого буквально пройшов мороз по шкірі, — післязавтра в усіх вас, — він підвищив голос, — хто зараз тут гиготить, буде мокро в трусах. І не тільки…

Запанувала мертва тиша. Усі ніяково застигли. Розігнувши спину і діставши з пачки сигарету, майор пішов до дверей.

— Для тих, хто, можливо, забув, нагадую: робочий день починається о пів на дев’яту.

Двері за ним зачинилися, але гамір не здійнявся. Усі заклякли серед царства комп’ютерної техніки, де на двох моніторах застиг останній фрагмент дивного послання нематеріальної істоти на ім’я невидимка.