Амністія для Хакера

Лікар тепер слухав мовчки, похмуро дивлячись на свого пацієнта.

— Назаре Григоровичу, — вів далі той, — Існує традиція, що вдячні пацієнти часом роблять своїм лікарям подарунки. Сподіваюся, ви мене не образите і приймете мій.

Борис посунув до нього сумку.

— Що це? — здивовано промовив той.

— Це комп’ютер. Гарний потужний комп’ютер.

— Ви з глузду з’їхали?! — У лікаря очі полізли на лоба. — Це надто дорогий подарунок, якщо вже на те пішло!

— Виявляється, на цьому світі взагалі все надто дороге, — сказав Борис. — А мені він більше не потрібен. Не турбуйтеся! — Він підняв руку, перериваючи можливі заперечення. — Не з тієї причини, що час збиратися туди. Просто я вже награвся.

Він підвівся і під здивованим поглядом лікаря заніс сумку в сусіднє приміщення, двері до якого відчинялися просто з кабінету.

— Не зрозумів, — ніяково промовив лікар. — Ти що, для цього приходив?

— Для цього також, — відповів Борис. — Але в основному…

— Та кажи! Що, виникли якісь проблеми? Чому ти не починаєш з них?

— Я… — Борис затнувся. — Я… навіть не знаю, як почати… — він знову сів на свій стілець, охопив голову руками. — Я розумію, ви скажете, що я з глузду з’їхав…

Борис відчув, що йому не стане духу розпочати розмову на цю тему, хоч задля неї він і наважився на цей, уже останній, візит сюди. Він зробив рух, щоб підвестися.

— Віталію… Я тебе не впізнаю! Так не годиться! — Лікар підсунувся до нього й зазирнув у вічі. — Ти завжди вмів… Словом, не піддаватися. Говори, в чім справа. Що, тобі швидко гіршає?

— Та до повного здоров’я далеко, але й катастрофи ще начебто нема…

— От бачиш! Ти чудово тримаєшся! Закінчимо основний курс, а там буде видно…

— Справа не в тому… — перебив Борис. — Лікарю… У мене змінилися обставини…

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів той.

— Я… не можу зараз померти…

Щось середнє між здивуванням та розгубленістю, між обуренням та ніяковістю проступило на обличчі лікаря. Напевно, він пожалкував, що наважився свого часу зробити для цього пацієнта такий кричущий, такий фатальний виняток. Очі, що дивилися на нього з-під густих брів, так молили, так благали, наче це він сам був його хворобою, шукали хоча б якогось найменшого сліду надії на його обличчі. Такі ситуації в його багаторічній практиці траплялися безліч разів, але той, хто завжди сприймав їх як належне, зараз, здавалося, мав відверто розгублений, безпорадний вигляд. Напевно, тому, що в усіх інших випадках він міг заявити: «Ну навіщо так, шановний! Не перебільшуйте! Справи не такі вже й кепські, ви скоро видужаєте…». З цим пацієнтом перспективи відбрехатися не існувало. Тому, напевно, лікар ніяково засовався на стільці, а потім відвів погляд і заходив по кабінету, думаючи, що сказати. Але той не дав почати.

— Я дійсно зараз не можу… Ну вигадайте щось! Ну, не може ж так бути! Є, кажуть, усілякі нетрадиційні методи… А за кордоном? Я читав, пересаджують кістковий мозок… Можливо, ви гадаєте, що на заваді гроші? Я заплачу будь-які гроші… Скажіть що-небудь! Ну повірте! Я справді не можу зараз померти! Не маю права!

Той мовчав якусь хвилину, а потім сумно промовив:

— Я жалкуватиму, що не повівся з тобою, як належить… Як із усіма… Не знаю, що тобі порадити. Мені принаймні таке невідомо. Спитай когось іншого…

— Кого? Кого я спитаю?! Ви головний спец у цій галузі! На цілу область! Хто знає краще за вас? Кого мені питати?!

Лікар на це лише розпачливо знизав плечима.

— Ну не може ж бути, щоб не існувало зовсім ніякого виходу?! Зрозумійте мене…

— Я розумію, — після паузи відповів лікар, важко зітхнувши. — Розумію… Я розумію взагалі всіх хворих. І за кожного, повір, болить серце. Але…

Він безсило розвів руками. Борис нахилився і сховав обличчя в долонях. Тиша стояла кілька хвилин.

— Лікарю, — мовив нарешті Борис. — Назаре Григоровичу… А вислухати ви мене можете? Просто вислухати? У вас знайдеться для цього трохи часу?

Тепер уже його голос відверто тремтів, пальці стискали голову, занурившись у волосся, яке вже встигло відрости, а обличчя так і залишалося схованим у долоні.

— Це я можу, — відповів лікар. — Звичайно.

Він знову опустився на стілець навпроти свого пацієнта, спираючись ліктями на коліна, а виголеним підборіддям — на худі пальці, міцно стиснуті в кулаки. Тепер його обличчя висловлювало якусь прикрість. На столах стосами лежали папери, а він був змушений цілу годину слухати те, що належало б вислуховувати священику.

Можейко увійшов до кабінету у своїй звичній жвавій манері, проте в його рухах не відчувалося знайомої енергійності та натхнення. Кобища побачив це відразу й зрозумів, що якісь його поки невиразні підозри щодо проколів близькі до того, щоб виправдатися. Взявши до рук поставлену на стіл пластмасову коробочку, він відкрив її і висипав кілька таблеток, а потім і решту на стіл.

— …Твою ж мать… з помічниками…