Амністія для Хакера

— Ну що, Івановичу… — нерішуче почав капітан, — жоден із препаратів не є отим триганом, від якого коробка. Обидва застосовуються при онкозахворюваннях. Судячи з даної комбінації, як мені пояснили, найбільш імовірно — при злоякісних захворюваннях крові, лейкозі наприклад… Казали, більш докладно належить…

— Я знаю, що належить, — перебив Кобища. — За двадцять хвилин, — він зиркнув на годинник, — зустріч перед корпусом обласного онкодиспансеру.

Можейко намагався ще щось промовити, але апарат його шефа вже опускався до кишені. Кобищу почало лихоманити. Він знав: справи, такі, як ця, безнадійно зависають. І тільки завдяки випадку деякі з них розкриваються. Можливо, саме тепер станеться диво, і забудькуватість вилізе боком цьому комп’ютерному камікадзе. Тепер, після повідомлення Можейка, все нарешті ставало на місця. Ось чому стиль Хакера вражав неповторністю, нагадуючи одночасно то професіонала, то дилетанта. Розкутість! Ось. Нарешті Кобища знайшов слово, яке характеризувало його якнайкраще. Хакер діяв розкуто, його ніщо не стримувало, ніщо не лякало. Саме це при ретроспективному погляді було провідною рисою його стилю. Цьому хлопцеві, за великим рахунком, нічого не світило. Очевидно, він знав про свою хворобу, і до певного часу рятувався оцими препаратами. І наважився на такий крутий жест, на гру, в яку, можливо, грав уперше і востаннє, без шансів на перемогу, просто для задоволення.

Майор тільки похитав головою, прилаштовуючи шкіряну кобуру на місце, яке давно стало забутим. Складалося враження, що вона заважала під лівою пахвою.

А вигляд пістолета у власній руці здався якимось незвичним, підсилюючи його невпевненість та хвилювання. Тому майор поквапився-таки запхати його чимшвидше під пахву й вийшов за двері, замкнувши кабінет. Стрілки його годинника наближалися до дванадцятої.

Пістолет Хакера лежав поруч із комп’ютером, виблискуючи матовими гранями, а сам він завмер, наче в прострації. Здавалося, він опанував себе, зрозумівши нарешті всю абсурдність свого останнього сплеску емоцій. Рука його невпевнено торкнулася зброї.

Двері кабінету розчинилися, і хтось покликав:

— Назаре Григоровичу! Ви є?

Це примусило його швидко сховати пістолет.

— Так… — лікар, наче опритомнівши, вийшов з підсобки до кабінету. — Що?

— Головний дзвонив, вас терміново хоче.

— Таж я нібито вже у відпустці…

— Але ж ви тут! Казав — негайно.

— Добре, йду…

Двері за жінкою, що передала повідомлення, зачинилися.

— Мене головний кличе… — Він знову присів на стільчик навпроти Бориса. — Віталію, я… ти дочекаєшся мене?

— Так, — відповів Борис.

— Точно?

— Точно.

— Знаєш що? Давай покладемо його ось сюди, — лікар показав на шухляду столу із замочком, — і замкнемо. Тимчасово…

— Ні, — відповів Борис. — Не хвилюйтеся, я не зроблю цього тут. Тим більше ви ще не відповіли остаточно на моє запитання. Поки не скажете, я не зроблю цього взагалі.

— А потім?

— А потім зроблю. Якщо ваша відповідь…

— Ти розумієш, що верзеш?! Ти пропонуєш мені прямо штовхнути тебе до самогубства!

— Самогубство, — відповів Борис, — це по відношенню до того, хто мав би жити, а взяв і застрелився. Тому до мого прикладу цей термін не підходить. Так що не карайте себе. У моїй смерті винні ви не будете. Навпаки, ви подарували мені можливість розпорядитися рештою життя, своїм часом так, як я вважав за потрібне. За це я поважаю вас найбільше за всіх людей. Те, що я прийшов сьогодні діставати вас таким… Просто вияв слабкості. Тимчасова слабкість… Ви мусите розуміти…

— І все-таки давай його сховаємо, ну, тимчасово…

— Ні, — вперся Борис. — Це віднедавна мій найбільший друг. Він виручав мене не один раз. Виручить і востаннє. Так що буде зі мною постійно.

Промовляючи це, він справді не мав жодних сумнівів, куди спрямує свою зброю востаннє. Але перебуваючи у вирі останніх подій, переслідуючи, щоправда, зовсім іншу мету, пацієнт гематолога не замислювався над тим, що в дійсності підсвідомо перетворюється на Хакера — холоднокровного вбивцю, людину, яка протиставила себе суспільству. Тому навіть попри таку впевненість важко було передбачити, як діятиме ця людина в ситуації, коли зброю наводять на неї, примушуючи здатися.

— Я не довго, — сказав лікар. — Ти справді нікуди не подінешся?

— Справді — відповів Борис. — Чекатиму, скільки треба.

Головний лікар онкодиспансеру вирішував якісь питання з чотирма відвідувачами. Йшлося про щось незвичайне — це він визначив одразу, відчувши атмосферу в кабінеті.

— Це наш головний гематолог Палійчук Назар Григорович, — головний лікар вказав йому на стілець. — Назаре Григоровичу, знаю, що ви вже у відпустці, але краще за вас тут ніхто не допоможе. Справа така. Це працівники нашого обласного управління внутрішніх справ. Майор Кобища веде слідство у гучній справі, про яку всі ми чули. Будь ласка, Олексію Івановичу…

Головний зробив запрошуючий жест.