Амністія для Хакера

Запах гарного чаю стояв на кухні й цього вечора, а в маленької господині, схоже, був непоганий настрій. Вона розповідала, як у товаристві охорони пам’яток їй трапився тупий і до того ж упертий дядько, який наполегливо пропонував їй влитися до його товариства.

— П’ять гривень вступних і річних членських внесків пишу до незапланованих витрат, пане письменнику!

— Прийнято. — Борис не зміг стримати усмішку. — Слухай, а ти давно сама тут живеш?

Дивно, іноді йому зручно було запросто звертатися до неї на «ти», а іншим разом він автоматично починав «викати».

— Давно. — Тінь суму на мить торкнулася її обличчя. — Вже третій рік.

— А хто були твої батьки?

— Батька й не було, принаймні я не пам’ятаю. Спочатку були казки про те, що він поїхав десь працювати, зовсім як у кіно, а потім… — Вона махнула рукою. — Усе надзвичайно банально. А мама три роки тому померла. Інфаркт. От і все.

— А родичі хоч близькі є?

— Тут немає, так, далекі. Дядько рідний був, я казала. Помер два тижні тому. Грабіжники напали на квартиру і застрелили.

— Співчуваю. — Борис опустив очі. — Напевно, допомагав тобі?

— А… Допомагав… Залишав іноді пару гривень. А все більше моралі читав. Прийде, сяде і читає…

— Може, було за що?

Вона глянула на нього несподівано майже вороже і випалила:

— Проституцією принаймні не займалася. І притонів для наркоманів не влаштовувала… Ви, напевно, про це подумали…

Він здригнувся від цих різких слів, які не в’язалися з її лагідним образом, що мимоволі склався у нього.

— Пробач, — трохи знітився Борис. — Я не хотів сказати нічого поганого, тим більше образити тебе. Якби знав, що тебе це так зачепить, взагалі б нічого не питав… Просто мені здалося, що ти не дуже його любила.

— А за що його було любити? Занудний такий… Прийде, сяде і теревенить. Своїх дітей треба було заводити і їм читати нотації. А мені вісімнадцять давно минуло. І вже три роки сама собі раду даю…

— І часто приходив? — Ці розпитування знову викликали в Бориса вже знайоме неприємне відчуття, його аж занудило. Він відрізав кружальце лимона й опустив у чашку з чаєм.

— А щотижня. Пенсіонерові нудно вдома сидіти. Я вже була вивчила, як він дзвонить, і кілька разів не відчиняла, буцімто мене вдома немає. То він раз так причепився, що мусила відчинити. Все мене рвався контролювати, щоб я бува не стала на слизьке…

— Ну, гаразд, — сказав Борис. — Я якось непомітно зачепив твоє особисте життя….

— Яке там особисте життя? — Наталя сумно похитала головою. — Базар та квартира. Як з базару приповзеш, уже ніякого особистого життя не хочеш. Влітку ноги понабрякають — ледве дочекаєшся, щоб їх задерти. А взимку постоїш день, а потім тиждень кашляєш та молоко з медом п’єш… Звідти жене міліція, а звідси… Ну, такі, як ви бачили. Ось таке особисте життя…

Вона вмовкла, та знову похопилася, наче зібралася щось сказати, але передумала.

— Ну, кажи… — нудота від чаю з лимоном відступила, і Борис вирішив дослухати, щоб не лишалося недомовок.

— А… А ви що, дали їм гроші? Я бачила…

— Пусте.

— Скільки?

— Не забивай дурним голову, — Борис не корчив із себе шляхетного лицаря, говорив стримано і спокійно.

— Ні, я хочу знати, будь ласка.

— Яке це має значення? Не так багато.

— Я мушу знати, — наполягала вона. — Скажіть, ну я вас прошу…

— Сто доларів, — здався Борис. — Ну, так вони просили. А я не хотів скандалу.

Наталя сиділа ще якусь мить, наче усвідомлюючи сказане, а потім вийшла з кухні. За хвилину повернулася й поклала на стіл гроші, які він першого ж дня дав їй за житло.

— Не влаштовуй вистав, — попросив Борис.

— Я не хочу бути винною, — промовила вона, дивлячись убік.

— Дякую за комплімент, — образився Борис. — Зазвичай не хочуть бути винними людині, від якої не знають, чого сподіватися.

— А звідки я знаю, чого сподіватися від вас?

Це було сказано доволі грубо. Вона миттєво пожалкувала, проте слово вже було мовлене.

— Я піду, — Борис підвівся, — бо зараз нарвуся на якусь образу. Не хотілося б сваритися, адже все йде так непогано…

— Вибачте, — підхопилася Наталя. — Я також не хотіла, чесне слово. Просто це дуже багато… Ну, ви мусите мене зрозуміти, я…

— Послухай, — перебив він. — Для мене це не сума, правда. Не варто через неї сваритися і псувати одне одному настрій. Я тебе прошу…

— Ну, не знаю, для мене це багато… — але було видно, що вона ладна поступитися.

— От і добре, — Борис говорив примирливо. — Давай до цієї теми не повертатися. Ти мені нічого не винна. Більше того, якщо мені все вдасться, то, навпаки, буду винен я тобі.

— Ви що, такий крутий письменник? — запитання звучало щиро, навіть якось по-дитячому наївно.

— Де там, — натхненно брехав Борис. — Просто хобі. Щоб не просаджувати по шинках багатий спадок, мандрую і пишу.

Він підвівся, подякувавши за вечерю, і пішов до кімнати.

— А…

Він був уже в коридорі, але загальмував і обернувся.

— А якби ви не мали при собі стільки грошей, що було б?

— Гадаю, я б упорався. — Це аж ніяк не була бравада, адже Борис не глянув на неї, відповів неуважно, думаючи вже про своє.

На відміну від господині цього помешкання він не вмів відчувати спиною поглядів протилежної статі.