Амністія для Хакера

Він зник за порогом, двері зачинилися. Повернувшись до кімнати, Борис прибрав усе, що залишилося після його перебування, старанно замотав у папір і викинув у сміття. Потім перевірив, чи все гаразд на кухні та у ванній, адже гість побував і тут. Результати його задовольнили, і він, уже в дещо іншому настрої, опустився на канапу.

Коли Наталя переступила поріг квартири, у віконне скло вдарили перші краплі дощу. Вітер закрутив на подвір’ї ще не прибиту пилюку.

— Вчасно ти… — Борис вийшов їй назустріч.

— Ага, ще трішки — й змокла б, — погодилася вона. — Бігла від самого театру.

Він кивнув, беручи в неї сумку. Рука наче сама простяглася, коли Наталя скидала куртку, щоб повісити її на вішалку. Торкання було ненавмисним, несподіваним і дуже короткочасним, але те, що Борис устиг відчути, здивувало його. А вона, здавалося, нічого не помітила.

— У вас вигляд змучений, — стурбовано сказала Наталя, коли вони зібралися їсти. — Я б навіть сказала, нездоровий. Не можна стільки працювати. Потрібно трохи берегти себе. А ви — день і ніч…

— Це що, так помітно?

— А ви як думали? Звісно, помітно. Не варто так робити, тим паче у вашому становищі.

— У моєму становищі? Гм… — Тепер Борис відключився від власних думок і якось недовірливо глянув на неї. — А яке воно, моє становище? Що ти маєш на увазі?

У погляді Наталі на мить промайнула якась нерішучість, очевидно, пов’язана з відчуттям, що вона лізе не в свої справи, але, наважившись, дівчина відповіла:

— А таке. Раз ви отримали багатий спадок, то зовсім не обов’язково працювати до виснаження. Навпаки. От якби вам доводилося заробляти на прожиття, щоб не вмерти з голоду, — тоді інша річ.

— Цікава точка зору. — Борис помішав ложечкою присунуту йому каву і запитав: — Отож потрібно лягти й лежати?

— Зовсім ні. Потрібно жити, отримуючи задоволення, а не страждати… всякими важкими ідеями. Якби я не мала фінансових проблем, то так би й робила.

— Ресторан, театр, дискотека, — продовжив він її думку, — атракціони, турпоїздки…

— Звісно! — погодилася вона. — Життя ж одне. Мені он тільки двадцять один, а я й то розумію, що промайне — і бувайте здорові… А ви не цінуєте.

— Отже, сенс життя у розвагах, — підвів резюме Борис.

— Ну, можна навіть і так сказати.

— Гм… Взагалі розповсюджена точка зору, особливо серед молоді.

— А ви не згодні, — чи то запитала, чи то ствердила вона.

— Звісно, ні. Розумієш, людина не може адекватно підходити до питання сенсу життя у, так би мовити, спокійному повсякденні. Щоб вирішити цю проблему для себе, потрібне якесь зрушення… Свого роду екстремальна ситуація. Тільки тоді людина здатна замислитись над цим питанням.

Наталя подивилася на нього серйозно і підсунула одразу дві тарілки.

— Їжте, будь ласка. Не пийте саму каву, бо вас і так вітром носить. А ви, значить, були в такій екстремальній ситуації?

— Був, — без екзальтації промовив Борис.

— Розкажіть, прошу.

— Нічого цікавого. — Він знизав плечима. — Тим паче це… словом, дуже особисте.

— А… ну, пробачте. А я, між іншим, також була в екстремальній ситуації. Зовсім недавно.

— Це коли? — здивувався він.

— Коли ви мене врятували. А так би була ще екстремальніша.

Він мимоволі розсміявся.

— Це не враховується. Це так — дрібна пригода. Знаєш що, — Борис поспішив перевести розмову на інше, — напевно, твоя правда. Завтра я нічого не робитиму. Спатиму цілий день.

Вона подивилася на нього з недовірою і взяла з тарілки бутерброд.

А в наступні півгодини Борис із задоволенням відчув, як зникає головний біль і змінюється на краще настрій. А дівчина навпроти, яка зрештою таки спромоглася віддатися власному апетитові, і далі безтурботно теревенила, хоч зміст сказаного губився для нього десь на півдорозі. Він просто слухав її мову і спостерігав за мімікою приємного обличчя, дивуючись незвичайній дії цих ліків на свою перевантажену баластом голову.

— На добраніч, — побажав Борис. — Не підхоплюйся завтра так рано. Відпочивай.

— А як же галерея? Ви ж казали…

А йому справді схотілося, щоб завтра вона довше полежала у теплому ліжку, нікуди не поспішаючи, ні про що не турбуючись. Схотілося просто чогось доброго, приємного для неї. Чого — він не знав сам.

Маленька господиня пішла, а тема, зачеплена нею, залишилася. Так, він дійсно мав повне право вважати ситуацію, в якій опинився, екстремальною. Екстремальнішу годі уявити. Але саме цієї миті, на власний подив, він зумів побачити в ній один плюс. Думка промайнула, коли дивився дівчині у спину, і принесла навіть якесь заспокоєння.

«Добре, що мені зараз не до цього».

Коробочка з написом «Триган» стояла на полиці шафи за книжками. Витяг із неї дві таблетки — круглу та довгасту, звичним рухом покачав їх на долоні й відправив до рота.