Амністія для Хакера

— Аякже! — молодик здивовано підвів брови. — Виходите з нашого салону й телефонуєте куди завгодно. Присядьте, будь ласка, ось тут.

Діставши та розпакувавши коробку з телефоном, продовжуючи дивакувато ворушити бровами (очевидно, мав таку звичку), продавець почав готувати апарат до роботи. Примостившись у кутку і спостерігаючи за ним, інтелігент мимоволі провів пальцями і по власних ріденьких бровах. Складалося враження, що саме від цього він і відчуває якийсь дискомфорт. Поставивши дипломат поруч із кріслом, відвідувач щось згадував.

…Наталя була невблаганна. Вона сипала звинуваченнями на його адресу й не бажала нічого слухати.

— Як хочеш, — нарешті не витримав Борис. — Я все одно піду. Що б ти не казала.

Він підвівся і вийшов з кімнати. А коли вдягнув плаща і вже брався за ручку дверей, Наталя прожогом вискочила до нього.

— Стій! — збуджено дихаючи, сказала вона. — Зажди. Якщо вже так, то підеш, але… Почекай ще з годинку. Година ж нічого не вирішує.

— Навіщо?

— Я тебе пострижу. Між іншим, я непогано це вмію. До мене навіть подружки постійно ходили. Я всіх стригла. Навіть хотіла колись іти на перукаря. Ось так!

Істеричні нотки зникли з її голосу, натомість з’явилися ділові.

— Навіщо мені стригтися? — запитав Борис. — Щоб ніхто не впізнав? — Він засміявся. — Ти що, не бачила того страховиська, яке вони називають фотороботом? Ти ж не хочеш сказати, що я на нього схожий?

— А от якраз і схожий!

— Дякую! — сказав Борис. — Тоді ти збоченка. Спати з таким страховидлом…

Наталя тільки взялася за голову.

— Ну ти вже зовсім не думаєш, що кажеш. А я все терплю… Хай я збоченка, але стригтиму тебе зараз. Ні, стригтиму!

— Не репетуй, — попросив Борис, — на сходах чути. Стрижи вже… Але зваж: я й так на чортзна-що схожий…

— Ось якраз і пострижу, щоб не був схожий…

Всадовивши його на стілець посеред кімнати подалі від дзеркала, здерши з нього светр і накривши плечі рушником, вона почала клацати ножицями. Борис мовчки терпів.

— А що ми робитимемо, коли знайдемо Толю? — запитала вона.

— Не знаю, — сказав він. — Взагалі сумніваюся, що його вдасться знайти. Схоже, його шукаємо не лише ми. Можливо, ті, хто полює за цими дискетами, вже вийшли на нього. Навіть були б дурнями, якби не проробили такий варіант. Не виключено, що саме з цієї причини його не було на похороні.

— О Господи… — пробурмотіла Наталя. — Що ти таке говориш? Що ж це, всіх його родичів мають витлумити через отих вісім пластмасок?

— Стоп! — Борис навіть здригнувся.

— Ой, не смикайся так! — попросила вона. — Я тебе ножицями мало не поранила!

— Фігня, — пробурмотів він. — Здається, в мене ідея… Як мені досі не спало на думку? Ось де секрет, можливо…

— Ну, кажи, що?

— Дискет дійсно вісім. Кожна дискета може містити один і чотири десятих мегабайта інформації.

— І що? Я не розбираюся… — Наталя продовжувала вправно маніпулювати ножицями.

— Що тут розбиратися? Дискет вісім. І на кожній із них записано якусь дурню, наприклад, розділ із книжки абощо…

Він замислився.

— Ну! — не витримала вона. — І що?

— А те, що на кожній дискеті зберігається приблизно п’ятдесят, ну, до ста кілобайт. Я дивився. Тож за бажання все це разом можна було записати на єдину дискету. Питається, на біса псувати вісім, якщо вистачить однієї?

— А може, так для роботи зручніше? — запитала Наталя і далі працюючи ножицями.

— Ні, дідька. — Борис підозріливо зиркнув на неї спідлоба. — Ти хоч щось мені залишиш?

— Обов’язково, — пообіцяла вона, набираючись натхнення.

— Дідька лисого легше, — провадив Борис, — навпаки, кожну дискету окремо в комп’ютер вставляти, а потім витягати… А так одну вставив — і працюєш з усіма файлами. Ні, щось тут не так. А ось сховати щось таким чином можливо. Припустимо, з них усіх лише одна цінна…

— Еге ж… — погодилася Наталя. — Напевно, це третій розділ із Толстого. Це взагалі цінний літературний твір, можу підтвердити як прес-секретар відомого письменника.

Борис потягся рукою спробувати, що залишилося на голові, але вона жартома ляснула по ній гребінцем.

— Ще не готово. Говори далі про свої дискети. Все ж ліпше, ніж мовчати.

— Слухай! А може… — Він затнувся.

— Що, може?

— Дивись, — він знову неспокійно засовався на стільці, заважаючи їй, — на кожній дискеті, так би мовити, якась подія. Наприклад, отой футбольний чемпіонат. Він відбувся у певний рік, забув який. Далі — якісь статті Конституції. Її також прийняли певного року.

— І ти також забув коли, — закінчила за нього Наталя.

— Не впевнений, що я взагалі це знав. А ось рік, коли Карпов з Каспаровим воювали, добре пам’ятаю. Я тоді вперше до Польщі поїхав…

— А як бути з уривком із Біблії? Це до якого року віднести?

— Не знаю… — розгублено відповів Борис. — Так само, як і з Толстим. Що брати до уваги — рік написання роману чи саму війну вісімсот дванадцятого року? Ну добре. Все це фігня…

— Давай, — сказала Наталя, — тепер відкинь голову назад і заплющ очі. Тільки не ворушись.

— Ти що замислила? — Борис намагався збагнути, куди вона хилить.

— Брови тобі стригтиму…

— Ти що, озвіріла?! — Він зірвав із себе рушник. — А ще де тобі дати постригти?