Амністія для Хакера

— Ти диви — всього чотири тисячі з гаком сайтів. Серед них є й такі, як, припустимо… Ось. Фірма якась продає косметику. Пропонує… Ось тут, бачиш? Місце, де можна вставити своє оголошення. Якби твій Щорс цікавився косметикою і блукав по цих сайтах, то міг би його побачити і прочитати. Розумієш?

— Ні, тут він не лазитиме… — промовила Наталя і відразу ж підхопилася. — А що, як… Ось ти ввів слово «косметика». А якщо поставити «Щорс»? І хай отой сервер шукає!

— Ну… можемо спробувати… — він невпевнено знизав плечима і набрав «Щорс», — але нічого з цього не вийде.

В інтернеті знайшлося вісімнадцять сайтів, у яких зустрічалося таке слово.

— О, ні… — промовив Борис. — Я вже не маю сили. Вісімнадцять сайтів… Тим більше, що його там немає.

Він вивів на екран перший. Це була стаття якогось політолога про становлення державності в Україні. В одному місці, де йшлося про громадянську війну, дійсно згадувалося прізвище червоного командира. Один раз.

— І так буде всюди, — сказав Борис. — Я не буду цього дивитися.

— А що, як… Навчи мене! Ти ж перемикаєш кілька кнопок — і все. Давай я перегляну. Читати я, між іншим, умію!

За кілька хвилин за комп’ютером уже влаштувалася Наталя. Накинувши його куртку, підкотивши довгі рукава, підігнувши під себе ноги, вона поринула в лабіринти віртуального світу.

Салон мобільного зв’язку «Астар» пустував. Двоє молодиків сиділи в кутку за столом, переглядаючи рекламний проспект. У другому кутку на полиці півголосом бубонів телевізор.

— Ану-ану! — підхопився несподівано один з них. — Голосніше! Диви — цей кент знову виступає!

Генерал Панасюк із типовим обличчям ментівського чиновника, очевидно, дивлячись у текст, схований від камери, струшуючи мішками під очима, поступово долав нелегке завдання. Закликаючи громадян сприяти слідству, він переконував їх, що запорука успішної боротьби зі злочинністю — це єдність наших органів та народу. Потім на екрані знову з’явилася фотографія дівчини.

— Нічого тьолка… — перший відкинувся на спинку стільця. — Ще б трохи підфарбувати…

Далі з’явилося відразу два фотороботи, й голос за кадром пояснював, що це одна людина.

— О дають… — зауважив той самий молодик. — Серйозна робота ведеться. Цікаво, він її вже трахнув чи ні?

— Тебе тільки це й цікавить.

Голос за кадром продовжував розповідати про інтерес розшукуваного до комп’ютерних справ.

— Слухай, — спохопився один із продавців, той, що більше мовчав. — А пам’ятаєш, — мужик учора заходив, той, що на три тисячі карток набрав? Дивакуватий такий… Ну, ти ж бачив його! Так він через мобілку збирався в інтернеті працювати. А верз щось таке, що зразу видно — не спец.

— Ну то й що? — другий знизав плечима. — Ти хочеш сказати, що він схожий на…

Фоторобот уже зник з екрана.

— … ні хріна не схожий. Я не дуже й роздивлявся, але не схожий. В окулярах, якийсь точно під інтелігента. Шурик, одним словом…

— Окуляри можна навмисне вдягти. І худий такий…

— Та в цього, що показують, брови, як у Брежнєва! Пам’ятаєш? Слухай, а воно тобі треба? Мужика, кажуть, замочили, бо дуже цікавий був. У магазині, де Ігор працює. Він мені розповідав. Сиди тихенько та мобілки продавай. Бо ще прийде кілер із глушманом, під інтелігента, в окулярах — хлоп! І все… А нам потім квасити на твоїх поминках! — він поплескав колегу по плечі, — а я вдома обіцяв, що припиняю пиятику.

— Пішов ти! — замахнувся той. — У тебе точно язик без кісток.

Хлопець, який учора обслуговував клієнта, надовго замовк. У голову несподівано почали лізти дурні думки. Ще раз пригадалося, як очкарик зник за дверима, забравши з собою візитівку салону з номером телефону та його іменем.

Коли Борис розплющив очі, Наталя сиділа над ним. Вдягнута, вмита і бадьора.

Монітор продовжував світитися. Крізь вікно било яскраве сонце.

— Що, вже ранок? — пробурмотів він, не приховуючи здивування.

— А ти як думав? Це треба мати здоров’я — стільки спати… Так я і Щорса без тебе знайду.

Він сів на ліжку, вдягнутий, як звечора, уявляючи власний пожмаканий вигляд. Наталя дивилася якось загадково.

— Ну, ти ж не хочеш сказати, що знайшла щось? — зумисне байдуже запитав Борис, протерши очі.

— А от і хочу…

— Що? — Він скочив з канапи.

— Дивись. — Наталя потягла його до екрана, де висвічувалася картинка, на якій її робота зупинилася вчора. — Ось один із сайтів про того ж таки Щорса. Тобто сайт не про нього, а про книгу якогось Павлова. Бачиш? Ось яка реклама — нові обличчя старих героїв і так далі. Ось тут і зустрічається це прізвище. Книжка історична. От я сюди подивилася і згадала. Саме таким він і захоплювався. Одного разу ми ще з мамою були в них у гостях. То він книжкою хвалився. Як зараз пам’ятаю — «Дети Арбата», про сталінські репресії. Її ніхто не міг дістати, а в нього була. Аж на два дні давав нам почитати. Я так і не спромоглася.

— А я читав, між іншим… — пробурмотів Борис. — Ну-ну?

— Так от, це й було його захоплення. Він всілякі такі модні книжки вишукував. Я його кілька разів біля «Букініста» зустрічала. Він часто там терся.

— Цікаво… — сказав Борис. — Отже, він книголюб. А в інтернеті повинні бути такі рубрики.