Амністія для Хакера

— Знаєш, чому загинув твій колега, який продавав комп’ютери? Він ніяк не міг вирішити, співпрацювати з нами чи боятися і діяти на власний розсуд. Він пішов на повідку в злочинця. Я гадаю, якщо ти звернувся до нас, то на власні сили не надто розраховуєш. Тому потрібно просто слухатись. І все буде гаразд.

Думки Кобищі, який їхав зараз на «Ниві», повертаючись до управління, були тільки про одне: проколів у цій справі більше бути не повинно. Тому за дві з половиною години вдалося зробити так багато. Салон мобільного зв’язку «Астар» уже встиг прийняти «нового працівника», у помешканні Валерія розташувався в кріслі здоровило, який достатньо зручно почувався у вдягнутому під курткою бронежилеті. Увечері до нього мав приєднатися ще один, той, що супроводжуватиме Валерія з роботи. Операцією із забезпечення стеження та охорони хлопця безпосередньо керував Сердюк. Обласний центр мобільного зв’язку вже розпочав роботу, спрямовану на ідентифікацію абонента в окулярах. Експерти-портретисти управління внутрішніх справ виготовили новий фоторобот, щоправда, як вважав Кобища, ще з меншим відсотком гарантії схожості з оригіналом. І тепер майор мчав в управління, щоб повідомити Карповича, що Хакер, очевидно, нарешті вийшов у інтернет. Нехай би цей Птеродактиль починав своє полювання на повну потужність.

Карпович усе вислухав мовчки, сказав лише, що програми вже працюють, а він робить усе можливе. З тим Кобища і повернувся до свого кабінету. Внутрішній телефон дзвонив давно і настирливо. Це примусило майора розім’яти кістки і пробігтися на коротку дистанцію. Він рвучко схопив трубку, зламавши заздалегідь витягнуту з пачки сигарету.

— Слухаю! Кобища…

— Олексію Івановичу, сьогодні вони наче зговорилися. Знову хтось Панасюка у тій самій справі вимагає. Його ще немає…

— Вмикай.

У слухавці писнуло.

— Алло! — Цей голос зайвою нервозністю не вирізнявся, але якась напруга у ньому відчувалася.

— Слухаю вас! Майор Кобища Олексій Іванович. Добрий день.

— Не надто добрий, — відгукнулися на тому кінці. — А все-таки яким чином я міг би зв’язатися з генералом Панасюком, який керує розслідуванням?

— Генерала Панасюка зараз немає, — відповів Кобища. — Ви можете говорити зі мною. Я веду справу безпосередньо. Можете обговорювати зі мною всі питання. Але назвіться, будь ласка, хто ви?

— Хакер, — була відповідь, — власною персоною…

XXVIII. Слідами мерця (продовження)

Розмова не склалася. Покрутивши у пальцях візитівку, Борис поклав її на стіл перед собою і замислився. Хлопця, якого звали Валерієм Самчуком і з яким він познайомився кілька днів тому в салоні мобільного зв’язку, наче підмінили. Він, як склалося тоді враження, полюбляв покрасуватися перед клієнтом. Зараз цей молодик ледве ворушив язиком, точніше думками, нездатний зосередитися, коли йшлося про елементарне. Олег Маліцький і все, пов’язане з ним, пригадалося мимоволі. Невже? Оце так обклали… А він після виходу з «перукарського салону» Наталі, глянувши на себе в дзеркало, щиро вважав, що тепер уже не схожий не те що на фоторобот, а й сам на себе. І коли все стало очевидним, Борис тихо спитав його: «Скажіть, у вас проблеми? Я правильно зрозумів?» Олег тоді на схоже запитання просто відповів: «Так». Цей почав молоти всілякі нісенітниці, переконуючи, що ні. «Мені більше не дзвонити?» — так само тихо перепитав Борис. «Як хочете, я ж вам дав візитівку як солідному клієнту…» і так далі.

З самого початку Борис був переконаний, що як би не повернулися справи, не може статися чогось непередбаченого, такого, до чого він не був би готовий. Такого, на що у нього не було б заздалегідь заготовленого алгоритму власних дій. Звичайно, це стосувалося всього, крім Наталі. А скинути її з рахунку він не міг ні за яких обставин. Але щодо неї в нього також існували конкретні плани, здійснити які, навіть за приблизними оцінками, було цілком реально. І якби це вдалося, то далі навіть найгірший збіг обставин не зміг би завести його в глухий кут. І важко було уявити, що за кілька хвилин виникне обставина, на тлі всього цього — дрібничка, яка, проте, змусить його шукати виходу, приймаючи нестандартні рішення.

Олег Маліцький не йшов із голови. Невідь-чому Олег, до якого Борис і раніше відчував симпатію, не дозволив йому свого часу зробити останній крок у пастку. Крім того, цей хлопець був одним із небагатьох, від кого вдалося отримати якусь допомогу, навіть відчутну. І це за важких часів, коли проти тебе весь світ… Що було далі, після того, як він залишив Олега в залі серед галасуючої юрби? До кафе відразу набилися озброєні спецназівці. Могли бути й оперативники, що вже зустрічалися з Маліцьким. Чи не мав він неприємностей? Чи не припишуть йому сприяння злочинцеві? Ось чим пояснювалося бажання набрати зараз цей номер. Борис знав, що не говоритиме з ним. Для чого ще раз лякати хлопця, викликаючи у нього вкрай неприємні емоції? Він лише запитає, чи є той на роботі. І все. Навіть не кликатиме до телефону. Вже від цього на душі стане легше.

Виклик пішов, і за секунду на тому кінці відповіли.