Амок

Швидко йшов ван-Декер додому. По дорозі забіг на телеграф і надіслав у Тжилатжап телеграму: «Ділянку для кофейної плантації знайдено. Постарайтеся своєчасно очистити її».

У готелі він насамперед спитав, чи є Тугай. Йому сказали, що нема.

— Пришліть його до мене, коли він повернеться — наказав ван-Декер.

Тугай повернувся через дві години.

— Буде тобі від туана! — сказали йому слуги, але поснули, не дочекавшись наслідків, бо Тугай просидів у номері ван-Декера до п'ятої години.

IV. ЖИТТЯ ЯВАНСЬКОГО НАРОДУ

Деза Бандью. — Цукрова плантація Більбо. — Нагаї на дванадцять чоловік одразу. — Чистка. — На-Інго та його син. — Пожежа на плантації. — «Бунт». — Приїзд регента. — Дур'яном по голові! — Нещастя На-Інго. — Амок!

Деза[10] Бандью знаходиться біля самісінької залізниці. В неї входить кілька кампонгів[11], але вони стоять так близько один від одного, що їх можна вважати за один кампонг. Землі на господаря припадає дуже мало, не більше півгектара. Кожен клапоть біля хатини засаджений бананами, пальмами, мангустанами, дур'янами та іншими плодовими деревами — і, зрештою, все село ховається в деревах, як у лісі. Здалеку село зовсім не можна помітити: воно здається гайком серед полів.

Є господарства, які складаються лише з кількох плодових дерев. Та коли цих дерев є сім штук, то господар повинен платити 2,2 гульдена податку.

Серед цих садів розкидані хатини, які можна назвати кошиками на стовпах. Усі вони сплетені з бамбуку і стоять на «курячих ніжках», на чотирьох або більше стовпах з півметра заввишки. Стріха сплетена з «аланг-аланг» (трава з широким листям) або з пальмового листя чи рисової соломи. Всередині хатини ліжко та рогожа на підлозі — і більше нічого. Кілька горщиків та пічечка з каменю доповнюють хатню обстановку. Поруч така самісінька комора та повітка для бика і візок на двох колесах, якщо хто має таке багатство. Майже всі речі господарчого вжитку, навіть посуд, зроблені з бамбука.

Але більшість господарів не має ніякого господарства. Свої кілька метрів землі вони обробляють руками.

Усі двори й сади, коли їх можна так назвати, заросли дикою травою, яка в цій країні росте так, що може все заглушити. Люди ніколи не прибирають навколо своїх хат.

За селом тягнеться «савах» — рілля, де яванець розводить паді (рис.) Це паді, яке яванець на одному полі може сіяти тричі на рік, і є основним, можна сказати, виключним засобом існування.

Сотні років миролюбний яванець обробляв свій савах, збирав паді, нічого більше не хотів, ні в що не втручався, але ось звідкілясь прийшли чужинці і почали впроваджувати «культуру»: спочатку, як ми бачили, примушували садити те, чого яванцю зовсім не треба, а потім «полюбовно» брати землю в оренду.

Саме так підприємець Більбо й орендував тут чверть дези Бандью для своєї цукроварні. Орендував зовсім полюбовно і просто. Насамперед заприятелював з місцевою владою, до «лури» (староста дези) включно. І пішло так, що коли тільки в господаря яке лихо чи неврожай, чи то худоба здохла, — якраз і податки треба платити. Але разом з тим давалася й допомога, агенти Більбо дуже охоче позичали гроші, і зрештою земля «полюбовно» перейшла до Більбо. І господарі відтоді обробляли свою землю вже на користь Більбо.

Деякі господарства ще трималися, але остаточна доля їх була вже вирішена.

А поруч з первісним малайським селом, де люди жили так само, як триста років тому, височів завод, побудований за останнім словом техніки. І на полях чотириста чоловік працювали над цукровою тростиною. Половину з них складали діти років дванадцяти-п'ятнадцяти, бо їм можна було платити менше. Робота полягала в тому, щоб обривати зайве нижнє листя і обкопувати кожну рослину.

В цій гірській країні мало рівних просторів. Долини чергуються з пагорбами, за якими іноді здіймаються дуже скелясті, стрімкі гори. В одній з таких долин і була цукрова плантація.

На пагорку під густим деревом сиділи три наглядачі, службовці Більбо. Двоє з них були голландці, третій метис. Уся плантація лежала перед ними, як на долоні, тільки не можна було розгледіти кожного робітника окремо. Але для цього в них був бінокль. Час від часу то один, то другий підносили бінокль до очей і розглядали поле. Поруч лежали довжелезні нагаї, про які самі наглядачі казали, що вони «можуть обхопити відразу дванадцять чоловік». Наближався полудень. Сонце стояло над самісінькою головою й вогнем» палило голі спини робітників. Навіть наглядачам у тіні було млосно.

— Ось уже котрий раз оті хлопчаки перестають працювати, — бурчав один з наглядачів, — а йти до них не хочеться. О, знову! Ах, поганці!

— Нічого не зробиш, треба йти, твоя черга, Грін, — сказав другий.

— Ну, то я їм покажу! — злісно крикнув Грін і, взявши нагай, пішов до робітників.

Побачивши, що наближається наглядач з нягаєм, всі чотириста чоловік здригнулися.