Амок

Злякані жителі схопилися, поки що нічого не розуміючи. Налетіли стражники, з'явився лури, бігав, кричав щосили. Плач жінок і дітей, невдоволені вигуки чоловіків, посвист нагаїв, лайка створили таке враження, ніби на село напали бандити.

Нічого й казати, населення не мало ніякого бажання бігти рятувати панське добро. Люди тікали хто куди, ховалися; насильники почали лютувати ще дужче.

— Стій! Куди ти? Я тобі покажу! — кричали вони, не жаліючи нагаїв.

Нарешті, спіймали чоловік п'ятнадцять і вигнали на поле. Там огонь ішов уже стіною, суха тростина тріщала, специфічний запах горілого цукрового соку сповнював повітря. Люди, що прибігли раніше, встигли зробити просіку лише на невеликому шматочку, щоб не пустити вогонь далі.

Почалася загальна боротьба з вогнем. Але людей не-вистачало. Поки в одному місці затримають огонь, в іншому він обходить стороною.

Прибіг сам Більбо і гасав, мов скажений звір.

— Ах, сволота! Бунтувати задумали? Ми з них виб'ємо цей дух! — кричав він на адресу тих, хто не з'явився гасити пожежу.

Вогонь було затримано лише години через три. Половина плантації згоріла. Але й від рису На-Інго та деяких найближчих сусідів нічого не лишилося: увесь він був витолочений.

Через день у дезу з'явилися високі гості. Попереду на білому коні їхав старий з сивою бородою, в чалмі й білому халаті. Кінь був покритий шовковою попоною з різноколірними китицями. Поруч їхав Більбо і кілька чиновників. Озброєні вершники оточували старого, а ззаду їхав віз із слугами й хазяйством.

Більбо й голландські чиновники тримали себе перед старим покірно, догідливо, ніби перед якимсь великим начальником. Жителі, що траплялися по дорозі, робили «дьєнг-кок» — знак найвищої пошани. Робилося це своєрідно: людина відходила вбік і присідала, поки висока особа не проїде мимо. Цей дьєнг-кок простий народ повинен робити перед кожним чиновником і перед кожним білим, хто б він не був. Треба відзначити, що в містах і навіть у таких пунктах, як Бандью, дьєнг-кок тепер уже не виконується. Але перед такою великою персоною, як регент, доводилось повертатися до колишнього звичаю.

Як ми вже казали, регентом завжди буває який-не-будь князь, нащадок колишніх володарів країни. Через нього голландська влада проводить усі свої заходи. Над ним стоїть голландський резидент, місцевий губернатор, але ці резиденти управляють не народом, а регентами. Як усі чиновники, голландські резиденти змінюються, служать лише по кілька років, виїжджають, приїжджають, а регент усе своє життя лишається на посаді і навіть передає її в спадщину своєму синові (зрозуміло, за згодою голландської влади).

Регенти пам'ятають, що вони — колишні володарі.

Живуть у своїх палацах пишно, мають сотні слуг і дружин, мають свій власний почесний військовий загін. На все це потрібні гроші. Їх дає голландський уряд, і через це регенти служать голландцям не за страх, а за совість.

Але й цих грошей невистачає. Тоді вони починають різними способами витискати з народу соки на свою користь, так що навіть голландському резидентові нерідко доводиться захищати народ від «його» володаря. І коли після того бувають якісь непорозуміння з населенням, коли чути скарги на владу, голландці кажуть яванцям:

— Чого ж ви ще хочете? У вас своя влада. І, як бачите, іноді не дуже добра. Нам доводиться захищати вас від неї. Чи краще вам буде, коли ми залишимо вас самих з вашими власними князями?

Але разом з тим голландці старанно підтримують авторитет регента. В інструкції резидентові сказано прямо, щоб він був ввічливим і уважним до «молодшого брата».

Ось чому й тепер так шанували регента. Під високим дур'яновим деревом поставили гарне крісло, слуги кинулися допомагати регентові злізти з коня. Коли регент сів, поруч стали солдати. Голландці навіть не сідали.

Тимчасом наказали, щоб зібралися всі люди. Відчувалося, що буде щось важливе, мабуть, у зв'язку з пожежею. Люди зібралися зі страхом і стали навколо.

Зробилося тихо. Лише високо над головою регента шелестіло листя, а між ним поблискували дур'янові плоди.

Регент встав, обвів поглядом людей і сказав:

— Діти мого народу! Засумувало серце моє, коли я почув, що ви пішли проти закону. Соромно мені, старому, дивитися в очі нашим доброчинцям. Ви зробили два злочини: по-перше, підпалили плантацію, а по-друге, відмовились гасити пожежу.

— Ми не підпалювали! Ми не знаємо, хто підпалив! — почулися голоси.

— Все одно, — перебив регент, — коли злочинця й не буде знайдено, ви однаково відповісте за збитки, тим більше що ви відмовилися йти гасити.

— Ми не відмовлялися! — крикнуло кілька чоловік.

— В усякому разі, — вів далі регент, — по закону, як вам усім добре відомо, відповідальність за збитки повинна нести вся деза. Це означає, що орендована земля використовуватиметься один сезон без будь-якої плати. На цей самий сезон відбирається земля й у тих, хто ще не здавав її в оренду. Це найлегша кара. Але цього мало. Не заради цього я приїхав до вас. Я хочу вас попередити…