Так минуло кілька годин. Наближався ранок. Більше чекати не було потреби. Корабель відійшов у море.
Сідан і його товариші почули постріли, коли човен наближався до рифів. І одразу всі весла завмерли в повітрі… Вогню звідси не було видно.
— Може, і їхати не варто, якщо нас так зустрічають? — промовив один з матросів. — Коли хоч один ворог буде тут, «Саардам» уже не може приставати.
— А ти знаєш, хто стріляв? У кого стріляли? Чому? — суворо сказав Сідан. — Коли не знаєш, то повертатися не маєш права. Вперед!
І човен почав снувати взад і вперед біля смертельних рифів. Зорі та білі гребені прибою правили за освітлення. Кожної миті можна було чекати, що човен-тріска вдариться об камінь. Але моряки спокійно і впевнено робили свою справу. Нарешті, знайшли потрібний їм прохід. Відійшли трохи назад, скерували човен носом на скелі і помчали прямо на бар'єр.
Яка мала бути впевненість, щоб так сміливо кинутись на каміння! Човен скочив на хвилю, так що ніс його на мить повис у повітрі, і опинився на тому боці. Підійшли до самісінької стіни, попрямували вздовж неї. Поворот ліворуч, у маленьку бухточку, потім праворуч — і, нарешті, вони в якомусь коридорі чи щілині.
Цю щілину — або, як кажуть, фіорд — і мали на увазі, коли говорили про Скелі Ластівчиних Гнізд. Завширшки і завдовжки вона була не більша за добрячий корабель, знаходилася в неприступному місці і в моряків ні в якому разі не вважалася за притулок.
Стрімкі стіни зводилися вгору метрів на триста-чотириста. Тут завжди панувала тиша, навіть шум бурунів ледь долинав сюди. Зате кожний звук відбивався луною, ніби в порожній бочці. Коли заїхали всередину, то знову помітили вгорі відблиск вогню. Але як довідатись, хто там?
— Ось що: я крикну голосом мавпи «вав-вав», — запропонував один товариш. — Якщо свої, то пізнають.
— Але ж це рисковано, — заперечили інші. — Якщо там вороги, то зацікавляться: звідки в ущелині, біля самісінької води, серед голих скель може бути мавпа?
— Коли б піднятися трохи вище, під дерева, тоді було б правдивіше.
— Чи не краще було б тихенько підлізти до них?
— По цих стінах, та в темряві, — неможливо.
— А треба з'ясувати це до ранку. Лишилося всього три-чотири години.
— Та нам, зрештою, і потреби немає занадто хитрувати! — сказав Сідан. — Не в тому справа, чи вороги пізнають нас, чи ні, а в тому, щоб ми їх пізнали, от і все. Кричи!
І серед нічної тиші почувся пронизливий крик «вав-вав»…
Замелькали вгорі тіні, ось хтось нахилився над самісіньким урвищем, але з такої висоти нічого не можна було розглядіти. Потім і звідти у відповідь почувся такий же крик.
— Мабуть, наші! — зраділи товариші.
Знову крикнули двічі. Знову така ж відповідь. Потім зверху полетіла палаюча головешка. Довго вона летіла, поки зашипіла у воді, і за цей час трохи встигла освітити чорну безодню.
— Хто ви? — ледь долинув згори голос.
— А ви?
— Ми вас чекаємо.
— Звідки ви нас знаєте?
— «Саардам».
— Чого ви стріляли?
— Давали кораблю сигнал.
— Свої! — радісно загомоніли внизу.
Але для певності ще поставили питання:
— А хто з наших знайомих є серед вас?
— Сурат, товариш Сідана.
— Злазь сюди, коли можеш.
— Зараз! Чекайте в правому кутку.
Вогонь засвітився вже над цим кутком, але світло ледве досягало середини стіни. Товариші позирали вгору і не вірили, що звідти можна спуститись.
Та через кілька хвилин вони несподівано помітили, що людська постать ворушиться на якійсь приступочці вже посередині стіни. Ще кілька хвилин — і людина загойдалася в повітрі на довгій вірьовці. І, нарешті, новий товариш опинився у човні.
— Сурат!
— Сідан!
Приятелі щиро обнялися і цим підтвердили перед усіма, що вони справді свої.
— Ми були впевнені, що це «Саардам», — сказав Сурат, — але ніяк, крім вогню, не могли подати знак про себе. Криків не чути, а стріляти боялися, щоб не налякати вас. Тільки після того як корабель став відходити, ми з розпачу почали стріляти з револьвера, який у нас є один на всю команду.
— А скільки вас тут?
— П'ять чоловік. Ми сидимо вже тиждень. Послали нас сюди на всякий випадок, бо певного місця не було визначено. Вздовж берега ще сидять товариші в кількох пунктах, які більш-менш можна використати. Ми зовсім не сподівалися на таке щастя. Ну, як у вас? Чи гарячою була оправа? Чи багато наших загинуло?
— Двоє, зате ми маємо сто кулеметів і тридцять тисяч гвинтівок!
— Тридцять тисяч?! — аж підскочив Сурат. — На цілу армію вистачить.
— Чи знайдеться тут хороше місце, щоб заховати все це добро?
— Пошукавши, знайти можна буде. Було б тільки що ховати. Наприклад, та дірка, через яку я спустився, дуже добра, але для всього багатства замала. А тепер запрошую вас у гості до нас.
Охочих йти — або, вірніше, лізти — в гості знайшлося більше ніж треба. Довелося чотирьох примусити залишитись, а решта полізла вгору.
— Як бачите, ми самі тут і вірьовку довжелезну скрутили і навіть вузлів наробили, щоб легше було лізти, — пояснював гостинний хазяїн і перший поліз на приступку.